Каталог проєкту Cлава Героям

Балаба Кіра

Мистецтво дозволяє постійно розвиватися, вивчати нові техніки та знаходити натхнення в різних аспектах життя. Художник може через творчість висловлювати свої внутрішні переживання та думки, створюючи унікальний світ на полотні. Має можливість залишити свій слід у світі, створюючи роботи, які можуть надихати й торкатися душ інших людей. Малюючи портрети військових, ти вшановуєш їхню сміливість і жертовність, зберігаючи пам’ять про тих, хто захищає мир і свободу.

Портрети військових передають їхні особисті історії та емоції, дозволяючи глибше зрозуміти людське обличчя війни. Через мистецтво можна створити потужний символ патріотизму та єдності, підкреслюючи важливість героїзму для національної ідентичності.

Коли виникла ідея написати портрети героїв, що віддали своє життя заради нас, на превеликий жаль, героїв було вже дуже багато. Та до моєї свідомості буквально прикипіло одне фото двох закоханих. Їхні очі іскрилися щастям. Ось так я познайомилася з Миколою Савчуком.

Свій бій, вирішальний у житті, майор Микола Савчук разом із майором Дмитром Куликовим прийняли першими в складі екіпажу льотчиків 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка.

Це був перший день повномасштабної війни. Досвідчені льотчики бойове завдання виконали. Екіпаж знищив десятки одиниць військової техніки, сотні рашистських окупантів… Але то був їх останній політ.

24 лютого 2022 року екіпаж Миколи Савчука пілота українського бомбардувальника Су-24М, під час виконання бойового завдання загинув у районі Гостомеля (Київщина).

Як розповідала дружина Олександра: десь за тиждень до війни він склав на неї нотаріальні доручення, усе зібрав у папку. Тоді це було як щось несерйозне. І слова “про всяк випадок” ще не набули свого значення.

А 24 лютого ще до вибухів уночі Микола обійняв свою Олександру, поцілував діток і поїхав на службу…

Ось такого щирого і відкритого Миколу, готового в кожну мить обійняти свою кохану, і намагалась намалювати я.

Боровик Вероніка

Про пілотів, які героїчно загинули на війні, дуже важко писати в минулому часі. Так я прочитала в одній із публікацій. От і вирішила: краще напишу фарбами портрет тата моєї подруги-однокласниці Олексія Коваленка.

Коли ми з однокласниками навчалися до війни, то навіть не замислювалися, що в кожного є мама, тато. І якось усе було само собою зрозуміло, бо хіба може бути інакше? Та настало 24 лютого 2022 року. Спершу гули літаки серед ночі, а згодом пролунали страшні вибухи. Хтось подався в село, хтось за кордон. А сім’я моєї подруги залишилася в місті. Адже тут був їхній тато Олексій Коваленко, а він – військовий льотчик. І не просто льотчик, а льотчик-ас, відомий у 7-й бригаді тактичної авіації кожному. І не тільки в сьомій бригаді. Тому здавалося, немає такої сили, щоб могла здолати цього лицаря неба.

Але війна не має ні жалю, ні авторитетів.

Сталося те, чого добрі люди ніколи не чекають. 22 березня 2022 року, виконавши бойове завдання, Олексій Коваленко не повернувся на своєму літаку Су-24М. Побратими повідомили, що літак збила ракета окупантів. Це я прочитала вже в соцмережах.

Коли я повернулася до Старокостянтинова, то замість колишньої, навіть трішки пустотливої Ангелінки зустріла дорослу, зосереджену в собі дівчину. Минав час, і от в художній школі я вирішила приєднатися до написання портретів героїв, що віддали своє життя на полі страшної битви з дикою російською ордою до зубів озброєних загарбників.

Не одразу мені вдалося знайти ключик до серця подруги. Але одного разу Ангелінка завітала до художки. І це мені було справжнім подарунком. Звичайно, я хвилювалася, як ніколи, бо ж яка відповідальність. Ось так і вийшла ідея з того, що Ангелінка прийшла до моєї картини: її тато, льотчик, такий молодий і красивий, іде назустріч усім, хто прийшов до нього.

Олексій Олександрович Коваленко – льотчик першого класу фронтового бомбардувальника Су-24М, начальник служби безпеки польотів служб 7 БрТА Повітряних сил Збройних сил України, Герой України (2023).

Загинув 22 березня 2022 року внаслідок збиття літака під час виконання бойового завдання з нанесення авіаційного удару по колоні живої сили та техніки противника в районі міста Ізюм, що на Харківщині.

Нагороджений: звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (26 лютого 2023, посмертно), орден «За мужність» II ступеня (7 липня 2022, посмертно), орден «За мужність» III ступеня (25 березня 2022), Медаль за 15 років ЗСУ (2006), Медаль за Сумлінну службу 3 ступеня, відзнаками Міністерства оборони України.

Бровченко Дарина

З самого дитинства я горіла малюванням. Після повномасштабного вторгнення ми з батьками переїхали до Старокостянтинова і я дізналася що тут є художня школа. Одразу сказала, що буду навчатися в художці. Це було, мабуть, найправильніше рішення. Не раз вигорала і думала забирати документи, але ніколи не забирала і йшла працювати. А далі планую знайти собі місце на творчу спеціальність. Буду розвивати мистецтво в Україні. А портрет Героя – перший серйозний крок.

“Людина зі СТАЛІ, з якою я знаходився в одному літаку. Він назавжди залишиться в моїй пам’яті саме таким – спокійним, виваженим. Людина, на яку потрібно рівнятися і з якої треба брати приклад!”

Ці слова бойового побратима про Ходаківського В’ячеслава Анатолійовича вразили моє серце. Мені захотілося спробувати відтворити на полотні образ “людини зі сталі” – льотчика від Бога, що до останньої хвилини і секунди тримав свого птаха в небі, захищаючи рідну землю.

Добираючи кольори й відтінки, певною мірою зуміла це зробити. Проте несподівано для себе помітила, що, крім мужності й стійкості, передалася на портреті ще й людяність, теплота. Але чи могло бути інакше? Адже якби цей мужній чоловік не мав доброї людської душі, чи зміг би стати Героєм? Справжній героїзм, я так думаю, завжди переплітається з високими моральними якостями, а звідси вже йде й готовність на самопожертву заради інших людей, заради своєї Вітчизни.

Саме таким я бачу В’ячеслава Анатолійовича Ходаківського. Вічна йому пам’ять!

Ходаківський В’ячеслав Анатолійович – майор. Герой України (2023, посмертно) лицар Ордена Богдана Хмельницького 3-го ступеня (2022), заступник командира авіаційної ескадрильї 7-ї бригади тактичної авіації імені П. Франка (Старокостянтинів). Брав участь в АТО та ООС. Від початку повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну (24 лютого 2022) В’ячеслав Ходаківський зі штурманом-оператором О.Корнійчуком на літаку Су-24М здійснював бойові вильоти з метою знищення живої сили й техніки противника. 21 березня неподалік межі між Покровським районом Дніпропетровської обл. і Запорізьким районом Запорізької обл. унаслідок ворожого обстрілу із ЗРК та ПЗРК їхній літак зазнав критичних пошкоджень. Екіпаж вжив заходів для відведення борта від населеного пункту, після чого О.Корнійчуку вдалося катапультуватися й вижити.

Бровченко Дарина

З самого дитинства я горіла малюванням. Після повномасштабного вторгнення ми з батьками переїхала до Старокостянтинова й я дізналася, що тут є художня школа. Одразу сказала, що буду навчатися в художці. Це було певно саме правильне рішення. Не раз вигорала і думала забирати документи, але ніколи не забирала і йшла працювати. А далі, планую, знайти собі місце на творчу спеціальність. Буду розвивати мистецтво в Україні. А портрет Героя – перший серйозний крок.

Коли я готувалася до виконання наступної роботи, мені до рук потрапило фото мужнього воїна, що віддав своє молоде, повне сил життя в боротьбі з ненависним ворогом.

Погляд цієї людини до глибини душі вразив мене. У ньому побачила розум, зваженість, мудрість, любов до рідної землі, ненависть до ворога і непохитну віру в Перемогу. Цей погляд, я не перебільшую, закарбувався в моїй пам’яті назавжди. У ньому не було місця для страху чи зневіри.

Саме тому на великому форматі полотна спробувала передати цей неймовірний погляд. Працювалося мені, з одного боку, легко й натхненно, а з іншого боку, відчувала труднощі в передачі характеру й настрою людини, що стала мені за цей час близькою. Крім того, не покидало почуття відповідальності, адже пишу Героя, отож не маю права сфальшивити чи допустити якусь неточність.

Але, хай там як, написала цей портрет з великою любов’ю й глибокою шаною. Бо саме такі почуття пробуджують у нас ті, хто віддав своє життя за нас, за Україну.

Слава Герою!

33-річний Євген Кузнєцов — житель села Калинівка, що на Хмельниччині. Він був старшим солдатом 25 окремої повітряно-десантної Січеславської бригади.

Загинув боєць 27 березня 2024 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Первомайське Покровського району Донецької області, отримавши поранення, несумісне із життям.

У нього залишилися дружина, сестри та племінники.

Поховали полеглого воїна на кладовищі в селі Калинівка Староостропільської громади.

Гаймісаренко Інна

Я стала художницею тому, що я займаюсь тим, що мені подобається. Я неймовірно рада, що приєдналася до художнього проєкту та можу залишити пам’ять про Олександра у вигляді його портрета.

З героями ми почали знайомитися з публікацій в інтернеті. Чому саме зупинилась на постаті Олександра Ращупкіна, не знаю. Мабуть, за всіма суворими виразами його обличчя у військовому однострої проглядався внутрішній духовний світ.

Коли я побачила, як цей великий чоловік ніжно тримає в руках маленького песика, то одразу відчула тепло цієї людини і захотіла написати його портрет.

Народився Олександр Ращупкін в 1990 році в маленькому місті під назвою Старокостянтинів. Навчався в школі під номером 4.

Його батьки все своє життя присвятили сільському господарству, і тому з дитинства Санька звик допомагати їм у домашніх справах.

У мирному житті працював Олександр менеджером з продажу побутової техніки.

Не один раз перечитувала розповіді про нього. Вражав той міцний духовний стержень, на якому трималася його воля, на якому сформовано було його як українця. Дуже рано життя принесло в його родину перший глибокий біль – не стало найдорожчої людини – мами. “Мій Санька” був світлою та доброю людиною, яка любила увесь світ, старшого брата Петра, тата, племінників, а найбільше – покійну маму. Останнє відео, яке було завантажене з інтернету на його телефон, мало назву: «Пам’ятайте мене живим». «Скільки мого віку, стільки ти житимеш в моєму серці…» – написала старша сестра воїна Ольга. Він зробив найбільший подвиг, він віддав своє життя за нашу свободу, за незалежність України. За життя він був світлою та доброю людиною, допомагав іншим. 2021 року Олександр пішов на військову службу за контрактом до ЗСУ. Служив у 44-й артилерійській бригаді імені Данила Апостола. З початком повномасштабного наступу росії без вагань пішов захищати Україну, для цього перевівся в гірсько-штурмову бригаду “Едельвейс”. Олександр Георгійович Ращупкін – боєць 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ої ОГШБр «Едельвейс». Брав участь в обороні Бахмутського району. Загинув Олександр Ращупкін з честю, виконуючи завдання під Бахмутом на Донеччині, 8 квітня 2023 році в наслідок мінометного обстрілу.

Галайчук Соломія

З дитинства я завжди відчувала особливий зв’язок з мистецтвом. Малювання було для мене способом виражати свої думки та почуття, коли слів бракувало. Кожен раз, коли я брала в руки пензель, переді мною відкривався новий світ, який я могла створити власними руками.

Я вирішила стати художником, тому що мистецтво дозволяє мені бачити красу в кожній деталі. Через нього можу передати свої емоції та створювати щось унікальне, що торкнеться сердець інших. Художник не лише малює картини — він передає історії, мрії та сподівання.

Мені подобається експериментувати з кольорами, техніками й стилями, відкриваючи щось нове кожного разу. Для мене мистецтво — це нескінченний шлях самовдосконалення. Я хочу залишити після себе частинку свого світу, яка надихатиме інших.

Юрій Григорович Мельник – один із тих українських героїв, чий подвиг заслуговує на вічну пам’ять та повагу. Його відданість Батьківщині, мужність та патріотизм стали символом незламного духу українського народу. Про таких кажуть: він козацького роду. Славний нащадок українського козацтва загинув, виконуючи свій обов’язок перед державою, що робить його історію надзвичайно важливою для кожного українця.

Юрій Мельник, як і багато інших захисників, пішов на фронт, щоб боронити свою землю від агресора. Його шлях до звання Героя України не був простим, але особистий приклад бійця показує, як багато можуть досягти звичайні люди, коли їхнє серце сповнене любові до рідної країни.

Мужність і відвага Юрія Мельника проявилися під час виконання бойових завдань, де він продемонстрував справжню самовідданість і героїзм. Рішучі дії воїна на полі бою врятували життя багатьох побратимів і стали вагомим внеском у захист України.

Пам’ять про таких героїв, як Юрій Мельник, повинна жити в наших серцях. Вони є тим стрижнем, на якому тримається наша нація. Їхні подвиги – це не лише сторінки історії, а й нагадування про те, що любов до Батьківщини може бути найсильнішою силою, яка здатна перемогти будь-які труднощі.

Мельник Юрій Григорович, мешканець села Великі Мацевичі Старокостянтинівської ТГ. Юрій загинув 5 листопада 2023 року від отриманих поранень під час артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області.

Поховали військовослужбовця на Старокостянтинівському міському кладовищі.

Городничева Софія

Я не одразу наважилася написати портрет героя, що, як і мій татусь, спалив своє життя в горнилі жорстокої війни з російськими загарбниками. Боялася, що ображу когось своїм невмінням. Але коли побачила фото Дмитра, то зрозуміла, що зможу…

Дмитро Москаленко завжди був добрим, чутливим та життєрадісним хлопцем – саме так описують його товариші та близькі. Маленьким він полюбляв ставати навпроти дзеркала та казати “я юний орел”, що відразу ж за ним повторював його молодший брат Валентин. Звісно, Діма тоді й не думав, що ці слова будуть пророчими, бо стане мужнім орлом – захисником своєї Батьківщини.

Дмитро виріс самостійним та відповідальним юнаком. Після закінчення дев’ятого класу Старокостянтинівського ліцею імені Михайла Семеновича Рудяка він прийняв рішення вступити до Козятинського залізничного ліцею. Там хлопець став успішним студентом, тож після закінчення ліцею продовжив навчання в Київському технікумі залізничного транспорту.

Проте любов до Батьківщини завжди жила в юному серці, тому, коли виповнилося вісімнадцять, юнак таємно від рідних пішов до Збройних сил України, а батьків він повідомив про це вже після прийняття присяги. Відтоді військова кар’єра хлопця швидко почала зростати. Пройшовши курс молодого бійця, він потрапив до Президентського полку. Як казали батьки, радості сина не було меж. Дмитро ділився цією радістю з найріднішими й постійно всміхався, не забуваючи про традицію “юного орла” з молодшим братом навіть на відстані. Але почалася війна і Дмитро Москаленко, не довго думаючи, вирішив стати на захист України. Пройшовши навчання в Британії та відхиливши всі прохання залишитись, поїхав на Донеччину. Звідти він постійно писав мамі з татом, що “все добре, я повернусь”. Таке ж повідомлення вони отримали й 17 квітня, потім зв’язок із сином зник. Діма ж 20 квітня, почувши про обстріл сусідніх позицій, не зміг дочекатися наказу командира й помчав рятувати товаришів. Він устиг винести свого побратима, хоч сам також був поранений, однак навіть за волосину до смерті написав батькам: “У мене все гаразд…”

Після 9 класу сам вирішив навчатися у Козятинському вищому професійному училищі залізничного транспорту. У 18 років уклав контракт про службу в ЗСУ. Служив у Президентському полку. А в 2022 пішов добровольцем на фронт. Загинув Дмитро 20 квітня 2023 року, рятуючи життя своїх побратимів, які потрапили під артобстріл. Йому було лише 21 рік. Попрощалися із загиблим 28 квітня у Старокостянтинові в гарнізонному будинку офіцерів. Поховали Дмитра Москаленка у селі Іршики.

Дорохіна Любов

Завжди любила малювати. Мабуть ніколи б не погодилась іти в перший клас, якби мама не сказала, що там діти малюють на уроках. А в художці побачила скромне повідомлення: “У цьому класі навчався Тарас Куба, який загинув захищаючи Вітчизну”. Так я зрозуміла, чий писатиму портрет.

Я хочу поділитися історією молодого воїна, якому виповнилося лише 25 років. Його ім’я закарбоване в пам’яті нашої спільноти, адже він був не лише відданим захисником нашої України, але і колишнім учнем нашої школи.

Будучи механіком, він майстерно відновлював техніку, але його найважливішим завданням стало – захистити свою країну, свою родину, та свою донечку, яка тепер ростиме без батька.

Відчуття глибокої втрати і гордості за нього спонукало мене створити цей портрет. Адже Тарас не лише залишив пам’ять про себе у нашій школі, а й став прикладом мужності і відваги для усіх нас.

Це не просто картина, а символ незламності духу українського воїна, що боронив Вітчизну, до останнього подиху, його жертва ніколи не буде забута.

Тарас народився і виріс у Старокостянтинові. Навчався колись в художній школі, вивчав англійську мову, але весь час мріяв про військову службу так, як тато.

Після 9 класу він навчався у Кам’янці-Подільському – в коледжі здобував спеціальність бухгалтерський облік. Але після закінчення все одно пішов до лав ЗСУ – на контрактну службу.

У січні 2021 року Тарас Куба підписав контракт з 24 окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Він навіть на війні пам’ятав, що дома чекають його “принцеси”, згадує його дружина Оксана Миколаївна. Вже на війні вступив до Сумського університету, щоб отримати повну вищу освіту. Але клята війна забрала все.

15 вересня 2024 року минає 2 роки з дня загибелі молодого старокостянтинівця, старшого солдата Куби Тараса Валерійовича.

Він загинув, боронячи Херсонщину, – поблизу села Безіменне Бориславського району.

Жорнова Аліна

Я дитина військовослужбовців, тому для мене ця тема є близькою і, так би мовити, особистісною, тому не могла не взятися за цю роботу.

Обраний мною для портретування Герой – Дмитро Олександрович Куликов.

Він родом не з ближніх для нас місць, а з села Привілля, що на Донеччині. Але доля розпорядилася так, що у свої обійми прийняла його наша Старокостянтинівщина. Донедавна згадка про Донеччину одразу малювала в моїй уяві піраміди териконів і чорні від вугільного пилу обличчя шахтарів. Але, виявилося, не всі донеччани шахтарі. Ще юним Дмитрик мріяв про небо. Його романтичні плани сягали не просто високих зенітів українського неба, а ризикованої роботи льотчика-випробувальника. Своє дитяче захоплення Дмитро перетворив у реальність. А далі був Старокостянтинів – Бомбардувальна авіація…. Майор 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка.

І ось 24 лютого 2022 рік. Для когось війна розпочалася з вибухів і страху, а для військовослужбовців-пілотів – з виконання бойових завдань. Пілоти одразу, не роздумуючи, прийняли виклик і піднялися в небо, не знаючи, чи повернуться додому, чи побачать очі коханих і рідних, чи обнімуть своїх дітей.

Вночі 24 лютого 2022 року пілот Дмитро Куликов залишив свою сім’ю вдома, у Старокостянтинові. Одразу його екіпаж почав громити ворога.

Першими з рішучістю дати відсіч ворогу взялися Дмитро Куликов та Микола Савчук. Бойове завдання вони виконали на відмінно.

У перший день повномасштабної війни екіпаж знищив десятки одиниць військової техніки, сотні рашистських окупантів. Далі був Гостомель. Чергове завдання знову успішно виконане …

Близько 19:00, 24 лютого 2022 року, екіпаж бомбардувальника Су-24М – льотчика майора Куликова та штурмана майора Савчука – отримали наказ на виліт по знищенню колони, яка щільно йшла на Київ. Близько 20:20 здійснили удар, російська колона спалахнула, здетонувала та перетворювалася на металобрухт. Найважливіше вже було зроблено. Але о 20:40 ракета рашистів наздогнала літак.

У пілота залишилися дружина й дві донечки, якими він так пишався. Тепер вони пишаються своїм татком-Героєм, тільки гіркота тяжкої втрати не раз покотиться сльозинкою по щоці.

Бережімо і ми світлу пам’ять про тих, хто віддав своє життя за нас і рідну землю.

Касьянчук Соломія

В червні 2024-го саме розпочався в художній школі сезон літніх пленерів. Ми вже знали про мистецький проєкт з написання портретів героїв і от знову сумна звістка. Дивлюсь в інтернет, а там знайоме обличчя. Такий життєрадісний ще зовсім не старий чоловік. Ось так я обрала для портрета Олександра Швалюка.

Я ще не перейшла у розряд тих, хто заради творчого захоплення може тижнями сидіти за мольбертом і писати, писати і писати. А можливо це станеться зі мною. Але ще не тепер, бо коли працюю, то втоми не відчуваю, а вже після. Ще трішки треба підрости.

Чим мені так сподобався цей чоловік? Певно, його чарівною усмішкою. А ще в ньому є щось таке, що робить людину видатною. Світлі відкриті очі… Скільки разів сідаю до роботи і бачу його, то мимоволі хочеться підморгнути і привітатися: “Привіт, малий!” Малий, бо на більший розмір портрета я не наважилася. Та й тут трішки спростила собі роботу. Але це вже, як казав учитель, прояв майстерності. Мабуть, сильно перебільшив…

Виявляється, що пан Олександр і справді добре відома людина, особливо в спортивних колах міста Старокостянтинова. А ще більше відомий серед “гонщиків”. Здавалося б, такі “відмазуються” від мобілізації, а тут навпаки.

Офіційний представник і неофіційний президент, як жартома називали його друзі. Олександр був палким уболівальником рідного “Авіатора”, хоч і не грав за нього. Любив побігати, займався спортом. У цивільному житті був повʼязаний із продажем транспортних засобів.

Справжній патріот у ньому переміг…

Олександр Швалюк народився 7 квітня 1987 року. Проживав та працював у місті Старокостянтинів. Восени 2022 року мобілізувався з великим бажанням бути корисним під час цієї страшної війни. Службу проходив спочатку на Старокостянтинівському летовищі. Однак з весни 2024 року проходив навчання на полігоні на Львівщині, після цього потрапив на Харківщину, де тривають жорстокі бої.

28 травня 2024 року Олександр під час виконання бойових завдань в районі населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області підірвався на міні й загинув.

У нього залишилися мати, тато, дружина та син.

Друзі згадують: «Енергійний, спортивний, люблячий тато та чоловік. Відданий своїй справі. Непохитний у своїх поглядах та переконаннях. Справжній патріот своєї країни».

Коломієць Софія

Я вирішила стати художником, тому що завжди відчувала глибокий зв’язок з мистецтвом, яке дозволяє передати найсильніші емоції через кольори та форми. Проєкт з малювання портретів полеглих героїв торкнув моє серце, адже це спосіб закарбувати пам’ять про тих, хто віддав життя за нашу свободу.

Коли почалася повномасштабна війна, першому страху і розгубленості ми всі шукали якусь альтернативу. І тут ми побачили величний подвиг самовідданого захисту Вітчизни нашими льотчиками. Це так підняло дух усіх не лише в Старокостянтинові. Минав час. Я дорослішала, й ідея написати якусь картину, присвячену героям, усе більше й більше заповнювала мою творчу уяву. А тут і почула про такий потрібний мені проєкт. І нехай хтось скаже, що амбіції. Хочу не лише творити, а й робити щось значуще, важливе для суспільства. Кожен портрет – це не просто зображення, а вшанування відваги та жертовності наших героїв. Таким чином, мистецтво стало для всіх, хто долучився до мистецького проєкту “Слава героям”, не лише способом самовираження, але й формою вдячності та підтримки в тій кількості, на яку ми здатні.

Хотілося мені намалювати світлий образ молодого льотчика, який мов ангел з небес, і досі захищає нас від агресивного ворога. Ним і став Довгалюк Роман. Наскільки це мені вдалось, оцінять інші, а я низько вклоняюся Тобі, мій Герою!

Роман Олександрович Довгалюк – капітан, штурман фронтового бомбардувальника Су-24М 7-ї бригади тактичної авіації Збройних сил України.

Народився 14 червня 1990 у місті Первомайськ, що на Луганщині.

Загинув 27 лютого 2022 року у складі екіпажу з Русланом Білоусом під час виконання бойового завдання з вогневого ураження живої сили та техніки окупантів біля с. Березівка (Бучанський район) на Київщині.

За час проходження служби у лавах Повітряних сил ЗСУ неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства оборони України.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету, нагороджений Медаллю «За сумлінну службу» III ступеня (2013), орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня (2022, посмертно).

Кондратова Анна

Малювання – це моє життя. Скільки себе пам’ятаю завжди любила списати всі вільні аркуші вдома. Малювати сам на сам мені було недостатньо, хотіла долучитися до кола однодумців і навчитись майстерності від викладачів, які дійсно розуміються в мистецтві. Так я почала навчання в Дебальцевській школі мистецтв і закінчила її, незважаючи на труднощі, які створило вторгнення рф в 2014 році на терени моєї Батьківщини. 2022 рік був важким для нас усіх, мені довелося переїхати в нове місто, відчути самотність і втому. Мистецтво завжди підтримувало мій емоційний стан, а доєднавшись до Старокостянтинівської художньої школи, я почала відчувати себе менш одинокою. Мій художній шлях тісно пов’язаний з нашою художньою школою, за рік навчання тут я дізналася багато корисного, зріс мій рівень майстерності і я дійсно можу назвати себе художником, за що вдячна місту Старокостянтинову та своїм викладачам.

Герої не вмирають! Якби цими словами ми змогли їх повернути на грішну землю. Якби я своїми картинами змогла повернути бодай одного, то я б те тільки й робила, що малювала його портрети.

Володимир Процик буде завжди жити в наших розбитих серцях. Я не знала його при житті, але за ці місяці, що писала його портрет, ніби була біля нього поруч. Це начебто я весь час його фотографувала. Вдивлялася в його вроду. Не можу до цього часу сприйняти, що цього гарного парубка немає серед живих. А можливо, і не треба… Нехай живе такий молодий в пам’яті. Важко уявити, який біль відчувають його рідні. Інколи думаю про те, яке яскраве життя могли прожити наші воїни, і плачу, ридаю через відчуття нестерпного болю.

Тобі назавжди 23, а мені сьогодні 20. Ти для мене не тільки врятував Україну, але й дав можливість насолодитися великим духом любові і творчого натхнення.

Ми ж, правда, завжди будемо памʼятати про Володю.

Не забувайте підтримувати наших захисників! Дамо їм шанс повернутися додому живими.

Старокостянтинівцю Володимиру Процику, солдату 14 штурмової бригади “Червона калина” Національної Гвардії України, 13 лютого 2024 року мало виповнитися 24 роки. Але назавжди залишилося 23… Він загинув під час виконання бойового завдання 21 грудня 2023 року поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області.

Кравчук Анжеліка

Я малюю портрет Героя, тому що це не просто обличчя, це історія мужності і незламності. Ця людина віддала своє життя за наше майбутнє, за моє право жити вільно і малювати. Коли я працюю над портретом, відчуваю, що не просто малюю, а допомагаю зберегти пам’ять про нього назавжди. Мій малюнок стане частиною великої історії, яка буде нагадувати всім про героїв, які більше не з нами, але завжди житимуть у наших серцях. Це моя шана і моя вдячність за їхню жертву.

“Для мене він був усім: другом, братом, хрищеним, підтримкою, опорою, порадником – для мене він був усім.”

Максим Голуб народився у Старокостянтинові. Закінчив місцеву школу, здобув фах електрика у Старокостянтинівському професійному ліцеї. Працював на будівництві, мав свою команду.

“У нього було багато мрій, але найбільше він хотів створити власну сім’ю”, – розповідає його похресниця Ельвіра. Усміхнений, радісний, доброзичливий, привітний та добрий, – таким згадують Максима Голуба рідні.

Після повномасштабного вторгнення у 2022 році він добровольцем пішов служити. “До того як почалася війна, він обіцяв відгуляти на моєму випуску, але 24 лютого змінило всі плани, – згадує племінниця, – прийшовши до нас увечері, він сказав, що пройшов комісію і його забирають, ми спочатку не повірили, але це виявилося правдою. Коли він мав їхати у військкомат, не хотів, щоб ми з ним їхали, бо не любить довгих прощань, але ми його вмовили і поїхали з ним, та ми не знали, що це були наші останні обійми з ним…”

Голуб Максим Вікторович загинув 10 грудня від мінометного обстрілу: поранення були не сумісні з життям.

Крива Евеліна

Моя історія як художника розпочалася ще з дитинства, коли я вперше взяла в руки олівець. Тоді не могла навіть уявити, що ці прості лінії перетворяться на справжнє захоплення. Інколи я просто не можу відірватися від полотна, настільки захоплює процес малювання.

Татові

Ти злітаєш у небо на крилах,
Я стою і дивлюсь тобі вслід.
Обняли небеса тебе й вкрили,
Бо ти в ангела вже на крилі.

Тужить болем, тремтить моє серце,
Бо це твій вже останній політ,
Той, з якого ніхто не вернеться
Ні тепер, ні за тисячу літ.

А ти ж був сильна підтримка, тату,
А ти був моїм світлом у тьмі,
А тепер навіть важко сказати,
Як без тебе прожити мені.

Й хоч тепер сам вже можу багато,
Бо мене ти багато навчив,
Але часом так хочеться, тату,
Щоб вкривав, як раніше, вночі.

Щоб обняв чи хоча б насварився,
Бо не вивчив я вчора урок.
Щоб під ковдрою в тебе я грівся,
Щоб на річку ходили удвох.

Ті обійми твої не забути,
Теплі-теплі й міцні-преміцні.
Жаль, що їх вже мені не відчути,
Не відчути ніколи мені.

Усміх твій лиш з портрета я бачу,
Бо тебе поруч більше нема.
Вибач, тихо я часом поплачу,
Щоб не бачила мама сумна.

Але я ні за що не зламаюсь,
Буду сильним, як ти мене вчив.
І служитиму рідному краю
Так, як ти, любий тату, служив.

Слава героям і нашим захисникам!

Руслан Олександрович Білоус— майор, пілот фронтового бомбардувальника Су-24М (бортовий номер «77»), заступник командира 1-ї авіаційної ескадрильї 7 БрТА. Народився у селі Мирне Мелітопольського району Запорізької області.

Загинув 27 лютого 2022 року у віці 36 років у складі екіпажу з Романом Довгалюком під час виконання бойового завдання з вогневого ураження живої сили та техніки окупантів біля с. Березівка (Бучанський район) на Київщині.

Неодноразово був удостоєний відзнак Міністерства оборони України.

Нагородженийорденом «Богдана Хмельницького» III ступеня (2022, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Кучманюк Вікторія

Мені, Вікторії Кучманюк, учениці художньої школи Старокостянтинівської громади, випала велика честь – вшанувати пам’ять Героя, написавши його портрет. Працюючи над портретом, відчувала не лише відповідальність, а й переймалася долею воїна, пережила немало світлих і щемливих хвилин. Дякую за це моєму вчителеві Миколі Віталійовичу, ініціатору такої прекрасної ідеї – увіковічнити Героя в портреті.

Павло народився в Старокостянтинові. Закінчив Старокостянтинівську гімназію. Навчався гарно. Гімназія була ровесницею Незалежності, тому і формувала в юних серцях високу любов до України, формувала дух змагальності.

Хто знав Павла Лаврика, завжди згадає його як життєрадісну позитивну, але наполегливу людину.

В одному з дописів я прочитала розповідь про нього від його мами. Павло був відкритим душею, і це завжди створювало обстановку довіри. Де б він не опинився, ставав душею компанії.

Він швидко знаходив механізми всіх гуртувати. То організовував туристичні походи, то риболовля захоплювала настільки, що, здавалось, ставала основною метою. А його подорожі потребували окремих сторінок.

Здавалося б, навчаєшся, хлопче, в Одесі в академії будівництва й архітектури, але раптом із захватом берешся по-справжньому досліджувати катакомби. Піротехніка для Павла – це як фізичний прояв його внутрішнього характеру – гарячого і красивого. А ще були мотоцикли. І не просто гасання на шаленій швидкості, а коли позаду тебе міцно обіймає ніжне і миле створіння, твій всесвіт і ти прямуєш рідною землею довго-довго, немов у майбутнє.

Хлопець мав золоті руки, за що б не взявся – у нього все виходило до ладу. І на роботу взяли в солідну фірму.

Та й професія в нього була налаштована на позитив, бо що може бути кращим, ніж дарувати людям комфортабельне сучасне житло?

Але на його долю випала страшна жорстока війна, і він пішов захищати Україну, свою кохану, своїх батьків і сестричку, своїх сусідів і все, що так йому подобалось і що давало сенс життя.

Його любили побратими. Павло отримав позивний “Вітер”.

У березні 2022 Павло розпочав свою військову службу зі Старокостянтинівської тероборони. Уже через рік, у березні 2023 року, у складі 102 бригади його направили на Запорізький напрямок. За 2,5 місяці на передовій дісталося немало. 14 травня 2023 року, виконуючи бойове завдання у Дорожнянці Запорізької області, Павло загинув. Йому було лише 29 років.

Кучманюк Тетяна

Як почалася робота над портретом Блажка Ярослава, то навіть і не пригадаю. Лише було бажання випробувати свої сили та ще й зобразити воїна в бойовій машині. Спробувала. Здається, задумане вдалося.

Ярик – це хлопець, який дуже любив життя, був закоханий у свою дружину, чекав на народження донечки і навіть вибрав для неї ім’я – Єва, бо так звали першу земну жінку, створену Богом. Ярик – це душа компанії, він любив пожартувати, дуже часто усміхався, і всі згадують цю теплу й щиру усмішку. Він міг підтримати, порадити, допомогти своїм друзям, братові, мамі, татові й своїм рідним.

11 грудня 2013 року разом зі старшим братом, бувши тоді студентом першого курсу коледжу, став учасником Майдану. Не похитнувся навіть тоді, коли майданівців уночі штурмував беркут.

Одного разу він приніс додому кошеня. Нікого не питав, чи можна, а просто сказав: «Цього кота звати Семен, і він буде з нами жити». І котик залишився вдома.

А як Ярослав любив риболовлю! Він казав, що це його заспокоює і дарує душевний комфорт і відпочинок.

Згодом Ярик вступив на строкову військову службу, далі виявив бажання служити в десантно-штурмових військах і за декілька місяців підписав контракт. Під час військової служби він так змужнів, подорослішав, але й надалі був веселим, добродушним і світлим хлопцем з незабутньою усмішкою. Ярик займався спортом, любив випробувати себе, проходив Q-курс у військах ССО .

З початком повномасштабної війни Ярик з побратимами-десантниками легендарної 80-ї бригади ДШВ зустрічав ворога з Криму в запеклих боях у Херсонській області. Там їхній підрозділ потрапив в оточення і Ярик, не розгубившись, на БТР зміг прорватися з оточення, урятувавши своїх побратимів. Згодом були бойові операції в Миколаївській області, де навіть в тяжкому протистоянні з переважаючим за кількістю російським спецназом підрозділові Ярика вдалося знищити багатьох ворогів. Під час бою було влучання з РПГ в наш БТР – машину пробило наскрізь, Ярик отримав важку контузію, але навіть на підбитому БТРі зміг знову врятувати своїх побратимів і виїхати ще з одного оточення ворога.

На жаль, такі відчайдухи також гинуть. В одному з боїв Ярослав отримав поранення, не сумісне з життям. Він загинув на полі бою як справжній Герой. Добра й мужня душа воїна десь на небесах, а з портрета дивиться на нас красива молода людина й зігріває кожного своєю світлою усмішкою.

Ярослав Олександрович Блажко — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (2022), орденом “За мужність” II ступеня (2022, посмертно).

Блажко Богдан про брата Ярослава

Марковська Марія

Якось я зайшла у свій клас в художці й побачила маленького хлопчика, що старанно вимальовував якісь дитячі фігурки на великому полотні, і запитала: “А кого ти малюєш?”. Хлопчик неспішно відповів: “Я малюю мого тата Павла, маму Наташу та себе. Мене звати Федя. Мій тато на війні бив ворогів”. Після цього я вже знала, що буду причетна до створення портрета Павла Нікітюка.

Коли на фасаді школи №7 відкривали меморіальні дошки на честь колишніх учнів, що загинули, захищаючи Україну, була табличка, особливо важлива для Феді Нікітюка, учня 2 класу. Там був його тато. Щойно хлопчику розкрилося зображення тата на чорному камені, то здавалося, що вся школа зомліла від нестерпного болю, що вирвався з серця маленького хлопчика.

Наталя Нікітюк не спішила і не могла говорити на тему про чоловіка. Біль стискав горло і все… Тільки найбільш довіреним намагалася розповісти, яким для неї і для сім’ї був її Паша. Він настільки лагідний, що Наталя не пригадує, щоб сварилися. Було стільки планів. Думали в селі купити хату і там хазяйнувати. Павло був на всі руки майстром, не зважаючи, що з дитинства страждав і мав проблеми зі здоров’ям. А от перед мобілізацією начебто хронічні хвороби кудись пропали. Коли закінчилася підготовка на Львівському полігоні, то Паша з величезним букетом троянд прийшов прямісінько до неї на роботу. Вона тоді була мов принцеса.

А далі були лише два тижні тривоги і очікувань дзвінка. Чекала завжди, чекала серед ночі.

Ось Федя в художній школі. Він малює маму, яка стоїть біля тата. А з іншого боку намалював себе. В руках він тримає шампура з двома сардельками, які пік на багатті, коли був тато.

А позаду тата розгорілася ціла баталія.

Хлопчик зміряв мене поглядом і запитав, чи я буду малювати його тата. Я кивнула на знак згоди, але саму пронизала думка “Чи справлюся?”.

Потім збирали по крихтах інформацію про Павла Нікітюка.

“Коли люди стають спогадом… – говорить Наталія, – у проміжку між ранковою кавою та обіднім чаєм є мить. Мить – і ти більше не маєш мрій, планів, життя…”

Павло Нікітюк народився 10 жовтня 1983 року в Старокостянтинові. П’ятнадцять років вони прожили спільно з Наталією і трьома дітьми.

Військовий загинув 15 січня 2024 року під час стрілецького бою в Куп’янському районі на Харківщині.

Махнєва-Кондратюк Поліна

Михайло Матюшенко – льотчик з міста Буча, який навчав та очолював “Привидів Києва” і мав позивний Дід.

Він був унікальним пілотом, умів керувати багатьма типами військових та цивільних літаків, зокрема й винищувачем МіГ-29.

До війни працював керівником однієї з українських авіакомпаній.

Незважаючи на свій поважний вік, Матюшенко був активною та бадьорою людиною. Різносторонньою й успішною в усьому. Він робив надзвичайні речі, один побратим згадує : “В одну з ночей Дід кинувся у повітряний бій на Л-39, імітуючи атаку МіГ-29 на пару Су-30. І що ви думаєте? Вони відступили!”

Михайло Матюшенко також мав активну громадську позицію, він очолював громадське формування охорони правопорядку “Щит”.

Коли почалась війна, Михайло з першого дня знав, що повинен робити. Але воювати пішов лише тоді, коли впевнився в тому, що його родина в безпеці.

Дружина розповідає, що Михайло був дуже добрим і ніжним з нею. Вони прожили разом багато років, а познайомились тому, що він був дуже чемним і хотів допомогти донести їй важкі сумки.

Матюшенко жив і марив небом “Мені здається, він узагалі по землі не ходив”, – каже капрал, друг Михайла. Дід дуже пишався своїми учнями “привидами” і літав разом із ними. Він вважав, що вони, молодь, повинні жити, тому у червні 2022 полетів на завдання, знаючи, що повернутись не зможе. Він повинен був знищити ворожий зенітно-ракетний комплекс на острові Зміїний, і це бойове завдання Дід виконав. Його літак був уражений ворожими засобами протиповітряної оборони. Тіло Михайла Матюшенка знайшли через 3 місяці.

Друзі, родина, учні, побратими – усі розповідають про Михайла Матюшенка як про визначну, сміливу, хорошу людину. Але його смерть – це втрата не лише для них, а й для всієї України. Втрата надзвичайно вмілого пілота й очільника багатьох важливих угрупувань. Втрата хорошої людини, яка любила свою країну і була готова за неї померти.

Про що я думала, коли писала його портрет? Про те, що хотіла б із ним познайомитись. Про те, як шкода, що не можу, малюючи його, його оживити.

Пілоти не вмирають – вони відлітають.

Мельничук Маріанна

Я хочу, щоб кожен, хто дивитиметься на цей портрет, відчув гордість і вдячність за те, що ці герої віддали своє життя за наше майбутнє. Їхні історії та подвиги не можуть бути забуті, і я щаслива, що можу своїм мистецтвом долучитися до цієї великої справи. Малюючи цей портрет, ніби торкаюся серця героя і передаю його силу та сміливість іншим. Слава героям!

Прізвище «Коваленко» в нашому Старокостянтинові належить до тої когорти, що оповита легендами. Як Матюшенко, Ошкало чи бойовий командир, льотчик-ас Булацик.

Коваленко Микола Миколайович в останні роки перед повномасштабним вторгненням ворога працював заступником начальника Харківського національного університету повітряних сил (ХНУПС), куди був переведений за наказом командування Повітряних Сил ЗСУ.

Засвоїв 6 типів літаків. Брав участь у бойових діях на Донбасі 2014-го року, за що був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Сам Микола Коваленко був родом із Житомирщини, працював у Харкові. Під час вторгнення опинився на Батьківщині. Звідти його викликали до Старокостянтинова, де палав аеродром. Без жодних вагань він вилетів туди на допомогу.

Повномасштабне вторгнення поєднало його з іншим Героєм – Євгеном Казіміровим, який проживав у Старокостянтинові. Так вони опинилися разом в кабіні Су-24м.

2 березня пілоти підняли літак при загрозі ракетного нападу на аеродром, а далі пішли на бойове завдання. Невдовзі на Житомирському напрямку зав’язався повітряний бій, за яким з острахом і молитвою спостерігали сельчани крихітного села Довбиш Новоград-Волинського району.

Очевидці кажуть: екіпаж міг катапультуватися і тоді, велика ймовірність, хлопці залишилися б живими, але вони умисно відводили свій підбитий палаючий літак подалі від населеного пункту, таким чином рятуючи від розгрому село і найперше – мирних громадян, тобто його мешканців.

І можна б зістрибнути, поки є час,
Залишимось жити й літатимем знову!
Та що ж буде з тими, з людьми, що за нас
Під нашими крилами моляться Богу?
О ні, ми не з тих, хто себе відкупля
Ціною чиїхось смертей і каліччя.
Живіть, рідні люди, це ваша земля,
А ми вибираємо небо і вічність.

Поховані Герої на Старокостянтинівському кладовищі. Синьо-жовті прапори кольору неба і сонця – кольору вічності щодень схиляються в шанобі над святим місцем їхнього спочинку.

Указом президента України 131/2022 від 13 березня 2022 Ковале́нко Мико́ла Микола́йович нагороджений орденом «За мужність» II ступеня.

Мельничук Маріанна

Такий красивий хлопець не міг мене залишити байдужою. Я спробувала передати його душу простими графічними засобами, немов прості штрихи сільського життя, що народжують Героїв.

Шведавченко Василь Васильович народився в селі Остропіль Старокостянтинівського району Хмельницької області. Там він і навчався в школі та закінчив 9 класів, після чого вступив до Хмельницького вищого професійного училища. По закінченню отримав диплом за спеціальністю «Маляр-штукатур, плиточник-облицювальник».

Звичайна біографія звичайної української людини, налаштованої на мирну професію і мирне життя. Але коли маєш такого сусіда, як рашка, то, якщо хочеш миру, – готуйся до війни.

Отож був призваний на строкову військову службу у внутрішні війська МВС України на посаду «помічник кулеметника». Через пів року підписав контракт. Проходив АТО та має звання учасника бойових дій.

Веселий, життєрадісний, щирий, працелюбний, завжди допомагав матері. До повномасштабної війни встиг одружитися, але діток, на жаль, дочекатися не встиг. Залишилося два тижні до такої довгоочікуваної відпустки, проте так і не повернувся додому. Вірніше, повернувся, але вже у відпустку вічну…

Його мама казала: «Мій Герой, як і всі, хотів жити, він дуже любив життя і завжди говорив, що не може бути ніде так добре й спокійно, як удома – на рідній землі. Його життя обірвалося, ледве розпочавшись. Моєму Василечкові назавжди 25».

Шведавченко Василь Васильович виконував бойове завдання в Запорізькій області, вважався зниклим безвісти. На жаль, прийшла гірка звістка про загибель Героя. Рідні попрощалися з ним лише у липні 2024 року.

Вічна пам’ять тобі й вічна слава, дорогий воїне!

Мельничук Маріанна

Я не одразу наважилася написати доволі не простий портрет людини, що перебуває у своїй стихії, серед своїх думок. Найважче передати було характер спокійного професіонала, який знає, куди іде.

Він був дуже мужній та добрий. Людина, про яку можна було сказати – справжній. Ви тільки гляньте в ті очі, що світяться любов’ю і надійністю, теплою затаєною усмішкою. Був дуже чуйним і веселим, контактним та завжди допомагав ближнім.

І до того ж усього це військовий пілот найвищого класу! У мирний час він багато років працював у цивільній авіації України, бо не міг без неба. Однак, коли над Україною нависла смертельна небезпека, не міг стояти осторонь і відразу став на захист Батьківщини, завдаючи нещадних ударів по ворогу.. Жаль, що небо, яке він так любив, забрало його навіки…

«Його буде дуже не вистачати нам усім, хто його знав», – ці слова друга сім’ї про Віктора Петровича Волинця дали мені зрозуміти, якою людиною він був.

Коли я працювала над його портретом, постійно відчувала на собі теплий, добрий погляд очей цієї людини. Він ніби говорив: «Не бійся, у тебе все вийде, ти молодець». У такі хвилини в мене з’являлась упевненість у собі і я старалася виконати свою роботу якнайкраще.

А ще я хотіла бути гідною пам’яті Героя, який захищав нашу Україну і світлим Янголом-охоронцем назавжди залишився в небі, яке так любив.

Екіпаж у складі підполковника Волинця Віктора Петровича, старшого льотчика авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 7 бригади тактичної авіації та старшого лейтенанта Соломеннікова Ігоря Андрійовича, старшого штурмана авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 7 бригади тактичної авіації на літаку Су-24М загинули під час виконання бойового завдання з мінування ділянки дороги. Донецька область, Краматорський район, місто Дружківка. Указом Президента України №201/2023 від 07 квітня 2023 року Волинця Віктора Петровича нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Ніконішина Ольга

Тримання пензлика змалечку захоплювало мене. На аркуші я отримувала різнобарв’я, і мені це подобалось – малювати без знань, лише дитяча уява. Тепер намагаюсь писати по-дорослому.

Сікаленко Максим був командиром Сьомої бригади тактичної авіації імені Петра Франка. Та перш за все – людиною, чий образ постає перед очима рідних, чиє імʼя мимохіть злітає з вуст людей. Він був прекрасним батьком, його малеча, навіть важко знайти те слово, щоб сказати, як перейнялася втратою та журбою. Татова гордість донечка Юля й синочок Матвійко стали мріяти про машину часу, щоб повернутися й ухопити рідного батька за руку та не відпускати, просто тримати з відчуттям, що все гаразд, ніби й ніколи не було того розпачливого, відчайдушного мовчання у «мертвому» телефоні. Однак, на жаль, ще не дійшло людство до такого рівня, щоб створити цю диво-машину, і болюче відчуття неповернення не відступає і ятрить дитяче серце…

У його долі органічно поєдналися частини наших прекрасних українських земель. Дружина – львів’янка, а він сам – кримчанин, із Севастополя, зі славної родини військових моряків. Але його пристрастю стали літаки. Він усе життя літав. Тепер Максим Анатолійович має власні крила, небесні й вічні.

Сікаленко Максим Анатолійович – полковник Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Народився 30 листопада 1978 року, у місті Євпаторія Кримської області. В 1995 вступив до Харківського інституту льотчиків ВПС, у жовтні 1999 року вступив до національного аерокосмічного університету імені М.Є. Жуковського. З 2004 року Максим – у складі 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка в Старокостянтинові. З лютого 2022 року він призначений її командиром.

З початку війни 2014 року активно брав участь в АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти, за час проходження служби у лавах Повітряних Сил ЗСУ, неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства Оборони України.

Указом Президента України №169/2022 від 25 березня 2022 року нагороджений медаллю “За військову службу Україні”.

Указом Президента України №220/2022 від 7 квітня 2022 року «Про відзначення державними нагородами України» За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

Петровська Вероніка

Як тільки я дізналась, що ми будемо малювати портрети загиблих воїнів, одразу запитала, чи є Чехун Роман? Я обрала фото саме цього чоловіка, адже його знала, бо раніше спілкувалась з його меншою дочкою Златою. Ми жили в одному під’їзді, завжди вітались. Як колись заходили зі Златою в магазин, він міг мене також пригостити чимось смачненьким. Тобто ця людина мені була зовсім не чужа, тому дуже хотіла зобразити саме його портрет, адже вважаю його справжнім героєм, який віддав своє життя заради нас і нашої держави!

Роман Чехун з-поміж тих активних людей, на яких тримається світ.

Він народився в сім’ї військовослужбовців, дитячі та юнацькі роки минули в Криму, але з дитинства увібрав велику любов до України.

У 7-й бригаді тактичної авіації ім. П. Франка Повітряних сил Збройних сил України у Старокостянтинові Роман служив з 2004 року. І тому за цей період у нього був не лише солідний послужний список, але й багато друзів. Він брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил на Сході України, а в жовтні 2021 — січні 2022 вивчав у Туреччині роботу байрактарів. На другий день повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну повернувся на військову службу в Старокостянтинівську бригаду.

Загинув у складі екіпажу СУ-24М разом з В. Ошкалом у повітряному бою над Херсонщиною. Обох льотчиків місцеві жителі поховали в окупованій Біляївці, а після визволення цієї території у жовтні 2022 їх перепоховали в Старокостянтинові.

Герой України (2023, посмертно). Орден «За мужність» 3-го ступеня (2022, посмертно).

Постой Єва

Я навчаюсь в художній школі вже 4 роки. Ще 4 класі почала помічати, що мені дуже подобається малювати, малювала кожен день та дуже хотіла потрапити в художню школу. І ось, після довгих переконань батьків, тато здався та вирішив мене віддати туди. За всі ці роки було багато труднощів, але я не задавалась. Безліч невдалих робіт, переживань, чи вийде саме те, що я хотіла. Тяжко описати всі емоції. У кінці навчального року мені потрібно було знайти роботи за 4 клас. Я знайшла безліч робіт за весь час в художній, мені дуже подобались усі мої роботи. Також особливо я переживала, коли взялась за роботу портрета воїна, але коли зрозуміла, що в мене виходить, була дуже рада. Цього літа зрозуміла: я – художник.

Машталяр Олександр Володимирович – мій сусід. Такий класний дядечко! Воїн, портрет якого я пишу. Та його й воїном важко було уявити. Веселий, дружелюбний, активний у громадському житті. За яку роботу не візьметься – усе йому вдається. Про таких кажуть – у нього золоті руки. Та й професія була в дядька Олександра дуже мирна – будівельник. Навіть і в гадці не мав, що доведеться стати військовим, однак усе змінила клята війна. І він пішов боронити Вітчизну, захищати мене і всіх нас…

На жаль, Олександр Володимирович загинув, коли йому було всього 45 років. Цей портрет є для мене не лише мистецьким завданням, а й можливістю вшанувати подвиг загиблого героя, його мужність і зберегти пам’ять про того, хто боровся за нашу матінку Україну та її свободу.

Пишучи цей портрет, я намагалася передати різні деталі, які багато означають. Також, коли я над ним працювала, переді мною поставав його образ, зринали думки про те, що я могла його бачити, бо він жив на моїй рідній вулиці, ходив тими ж горбатенькими тротуарами, поспішав на свою роботу. А я тепер іду на свою роботу. Саме цей невеличкий портрет став для мене великим кроком у моєму творчому розвитку, адже я дуже старалася, бо це дуже відповідальна місія.

Тепер, дядечку, живіть у моїй картині. Це стане для мене особливим досвідом.

Проказюк Іванна

У мене вся родина завжди щось вишукує і творить. Тому звичка у кожній справі бачити креатив якось так прийшла до мене з раннього дитинства. Ось так зрозуміло, чому я в художній школі й чому пишу портрети героїв.

Сергій Лисюк був жителем м. Старокостянтинова. Випускник ЗОШ І – ІІІ ступенів № 1. Мав дружину та двох маленьких дітей: дворічного синочка й двомісячну донечку.

Упродовж останніх років працював рятувальником. Він вистояв у часи АТО, але життя героя обірвала повномасштабна війна, коли чоловікові було лише 41 рік. Рашисти 5 та 6 серпня 2023 року атакували Старокостянтинів, під час ліквідації наслідків ракетного удару Сергій Лисюк і загинув. Він безстрашно виконував своє професійне завдання, поспішав локалізувати займання, щоб уберегти військовий об’єкт від великої небезпеки, унеможливити втрати. Рятувальник у той час не враховував, що його робота також пов’язана зі смертельною небезпекою, бо не було часу на обдумування. Покинув пост лише тоді, коли знепритомнів, отримавши тяжке отруєння чадним газом. За життя Сергія боролися медики, але, на жаль, не змогли його врятувати.

Трагічна звістка швидко поширилася соцмережами, коли про це сповістила Сергієва сестра – Ольга Маргулова.

«Братику, наш дорогий Сергієчку, ти так рано пішов від нас. К*і с*и забрали сина у мами, коханого чоловіка у дружини, тата у малесеньких діток», – з невимовним болем писала вона.

Прощання із загиблим героєм відбулося 8 серпня 2023 р. в Гарнізонному будинку офіцерів в м. Старокостянтинові.

Вічна пам’ять тобі, наш земляче.

Перший заступник начальника ОВА Сергій Тюрін напише про Сергія Лисюка: “Хмельниччина втратила Героя! Сьогодні вночі, під час ліквідації наслідків ворожої атаки, загинув житель Старокостянтинівської громади Сергій Лисюк. Без батька залишилися двоє маленьких дітей. Висловлюю щирі співчуття рідним і близьким Героя! Герої не вмирають! Вони продовжують тримати небо над нами!”

Проказюк Іванна

У війні за незалежність України під час виконання бойового завдання загинув однокласник – Вадим Пшеничний. Під таким заголовком я прочитала повідомлення в інтернеті. А далі розміщене було гарне фото щасливої людини.

Він тримав на лівій руці малесеньке совенятко, і його посмішка така тепла-тепла. Невже можуть бути дорослі чоловіки, щоб так цінували малесеньке життя чужого дитятка? А, значить, є. Це наш земляк, такий прекрасний. Це він пішов захищати життя в Україні. Він пішов захищати життя сотень тисяч дитяток України і поліг за це.

Дуже боляче усвідомлювати, що життя такого доброго українця обірвалось. Скільки доброго й світлого могло бути в нього попереду, але він віддав його, обороняючи Батьківщину і всіх нас. Але смерть не зможе зруйнувати те, що залишив після себе Вадим, – це добрі справи та світлу пам’ять про себе – так про нього написали однокласники.

Він мав прекрасне українське прізвище – Пшеничний. Це як поле, що має нагодувати хлібом усіх, як оспіваний широкий простір українського степу. Чомусь мені захотілося намалювати його. І намалювати його із дитятком совиним. І нехай воно не може сказати “Героям слава!”, але ми, українці, таким, як Вадим Пшеничний виголошуємо славу.

Світла пам‘ять ГЕРОЮ, який загинув, захищаючи нас, і низький уклін. Саме завдяки таким людям, як Вадим, ми сьогодні маємо можливість спокійно жити під блакитним небом та розмовляти рідною мовою. Він назавжди залишиться з нами.

Пудло Олександра

Якби мені знову випала нагода обирати, кого малювати, то я обрала б такого ж мужнього чоловіка. Не знаю чому, але одразу привернув мою увагу чоловік біля своєї “сушки”. Мабуть, дуже він любив свою справу.

Очі чоловіка, що стоїть біля військового літака, – це не просто емоції, а полотно, розмальоване спогадами та майбутнім. Євгеній Казіміров – чоловік, який пішов на війну не з жалем, а з радістю, з усвідомленням того, що він потрібен.

Його шлях – це не просто перехід від одного стану до іншого, це життя. Це перехід від звичного спокою до несподіваної бурі. Від успіху до небезпечного польоту в небо, від рідного міста до чужого, від турбот про сім’ю до порятунку України. Капітан, штурман Су-24М, він став героєм не завдяки кар’єрі, а завдяки власному вибору.

Його образ – це не просто військовий, а непохитна віра в справедливість, впевненість у перемозі й незламна любов до батьківщини. Навіть після трагедії він не залишив своїх рідних. Його пам’ять живе в їхніх серцях, у спогадах, у світлинах, у речах, що стали неоціненними скарбами. Його героїзм назавжди залишиться вписаним в історію, як символ незалежності, хоробрості та відданості.

Євген Вікторович Казіміров — капітан, штурман Су-24М 7 БрТА Збройних сил України.

Народився в місті Антрацит Луганської області. Згодом переїхав у Старокостянтинів.

До 2012 року служив у Збройних силах бойовим штурманом авіації України, був льотчиком запасу. Близько 10 років чоловік працював на Новій пошті. 2021 року отримав нагороду як один з найкращих територіальних менеджерів партнерської мережі. У перший день широкомасштабного військового вторгнення РФ в Україну з власної ініціативи пішов до військкомату як офіцер запасу, літаючий штурман..

2 березня, виконуючи бойове завдання, його літак підіймався по тривозі авіанападу на аеродром, далі по Житомирському напрямку був повітряний бій. Зі слів селян, льотчики врятували від розгрому село Довбиш Новоград-Волинського району Житомирської області: вивели літак у ліс і, ймовірно, саме тоді в кабіну влучила ракета.

За особисту мужність і самовіддані дії нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2022, посмертно).

Пудло Олександра

Віталій Бабій, позивний “ЛЕВ” – не просто ім’я, а символ. Ім’я, яке відлунює в серцях тих, хто знав його, хто сміявся з ним, хто ділився з ним хлібом і сльозами. Народився в селі Верхняки у хліборобській сім’ї. Він вдало поєднав у собі мамину щирість і любов із добротою і вимогливістю батька, як сон рідного краю. Освіта в Миролюбненській школі надавала йому знання, а медичний коледж у Хмельницькому розкривав перед ним новий світ можливостей. Але Віталій вибрав інший шлях, шлях патріота, шлях захисника.

26 лютого 2020 року, коли багато хто обирав легший шлях, він зробив свій вибір: захищати Україну. Він став частиною військової частини А2600 у Старокостянтинові, а пізніше його направили на схід, в епіцентр війни. Там, серед вогню та сталевих нервів, він знайшов свою справжню долю, ставши “ЛЕВОМ” – символом нестримного духу, мужнього серця та непохитної вірності.

Побратими розповідають про його доброту, веселий характер, щирість, з якою він зустрічав кожного. Його життя було повним енергії та люб’ю до життя. Він захоплювався спортом, його очі горіли від мрії про краще майбутнє для України. Він став зразком незламності та вірності своїй країні, і його сміх лунав у військовій частині як символ надії та оптимізму.

Війна забрала його 24 травня 2022 року. Він загинув, повертаючись з бойового завдання в Дніпропетровській області. Його смерть стала невимовним болем для його рідних та друзів, а для України – непоправною втратою.

Але Віталій залишився в наших серцях, у спогадах, у його сміху та мужності. Він живе в кожному українському серці, яке б’ється за свободу та незалежність. Він живе в кожному герої, що став на захист Батьківщини.

“ЛЕВ” завжди буде символом справжньої людини, патріота, воїна, що віддав життя за Україну. Він назавжди залишиться в нашій пам’яті як зразкова людина та щирий українець.

Бабій Віталій Вікторович народився у селі Верхняки Старокостянтинівського району 21 квітня 2000 року.

Після закінчення коледжу вступив до лав ЗСУ за контрактом у м.Старокостянтинів. У 2021 році був направлений у м. Краматорськ для участі в проведенні ООС.

Указом Президента України від 06 липня 2022 року№471/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдата БАБІЯ Віталія Вікторовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Римар Надія

Коли мама привела мене до художньої школи, я була просто щаслива, що, нарешті, моя мрія здійснилася і я зможу навчитися малювати.

Я мрію стати дизайнером і вірю, що в мене все вийде.

Коли мені запропонували долучитися до проєкту, щоб малювати портрети, я спочатку вагалася. Бо це дуже відповідальна робота .

Але все ж вирішила спробувати. Я працювала над портретом Бондаря Романа Олександровича.

Під час пошуку матеріалів для роботи, я дізналася, що він був дуже обдарованим – гарно малював, займався різьбленням по дереву та ремонтами. Був начитаним, любив історію, захоплювався медициною.

З ним завжди було про що поговорити.

Роману було 36 років. Дитячі та юнацькі роки його пройшли у Старокостянтинові. Навчався він спочатку у першій, а потім у п’ятій школі.

Мав багато друзів і мріяв стати архітектором.

Та не судилося. До війни Роман проходив військову строкову службу, був зв’язківцем. Потім працював, робив ремонти.

У перші дні повномасштабної війни, пішов до військкомату, служив у роті охорони, був стрільцем.

У лютому 2023 року Рома знав, що поїде на фронт.

А в березні він уже був біля Авдіївки.

Стрілець Бондар Роман Олександрович загинув 27 квітня 2023 року під час обстрілу. Він, як усі його побратими, мріяв повернутися додому живим і з перемогою. Мріяв так багато справ ще зробити у цьому житті, та, на жаль, не встиг.

Пам’ять про нього і щира подяка назавжди залишаться в наших серцях.

Сітарчук Діана

З самого дитинства я мріяла піти у художню школу та навчитись гарно малювати, в цьому допомогла мені моя мама, яка погодилася з цим рішенням.

Валерій Ошкало народився на Луганщині у місті Ровеньки, але жив на Черкащині, де його виховувала бабуся. І цей факт відіграв у його житті визначальну роль. Він увібрав у себе найкращі риси українця. А ще життя привчило бути вимогливим, у першу чергу, до себе. Він по життю був таким, що досягав поставленої мети, ще зі школи мав наполегливий, інколи впертий характер. У 8 класі Валерій сам попросив учителя посадити разом із однокласницею Лілією за одну парту. Тоді дівчинка ще навіть не здогадувалась, що через років сім її прізвище буде Ошкало.

Після Вищого військового авіаційного училища льотчиків у 1989 році здобув спеціальність “льотчик-інженер” і одружився. А далі були переїзди і рутина служби.

Зі здобуттям Незалежності він, як і більшість патріотів, перевівся для проходження служби в Україну. Так Валерій Ошкало розпочав службу на аеродромі у Старокостянтинові.

Ми одружилися, коли Валерій закінчив авіаційне училище. І з того часу я все життя була поруч, для мене ніколи не було проблемою спакувати контейнер з речами і їхати за ним навіть на край світу.

Валерій Миколайович Ошкало — підполковник Збройних с ил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну. Герой України. У складі екіпажу літака Су-24М разом із майором Романом Чехуном загинули під час виконання бойового завдання з нанесення авіаційного удару по колоні живої сили та техніки противника 12 березня 2022 року у Херсонській області, Бериславського району, селі Біляївка.

Валерій Ошкало та Роман Чехун були цілим світом для своїх родин. Справжня чоловіча опора та надія для дружин, чарівники та всезнайки для дітей, а тепер їх смерть стала невимовним болем – для всіх, хто їх знав. Пілоти не вмирають, вони йдуть у вічний політ і назавжди залишаються в небі… Вірять у це рідні. Вірять і побратими.

Сітарчук Діана

З самого дитинства я мріяла піти до художньої школи та навчитись гарно малювати, у цьому допомогла мені моя мама, яка погодилася з моїм рішенням.

Сергій Панчук народився четвертого квітня 1968 року та проживав у селі Волиця-Керекешина Старокостянтинівської громади.

На його очах відбувалися доленосні зміни в державі. Як і всім, було некомфортно позбуватися старих звичок, але і залишатися байдужим до майбутнього теж не виходило.

Разом з усіма селянами він жив і працював. Як і всі, критикував корупціонерів, якщо була нагода.

Як раптом на незалежну Україну полізли війною московські окупанти, Сергій одразу пішов захищати свою рідну землю. Його зброєю став танк харківського виробництва. От він із товаришами вправно воював, аж доки не настало 11 березня 2022.

Під Липівкою Київської області зав’язався із переважаючими силами ворога жорстокий танковий бій. Як не старалися українці уникнути прямого попадання, не змогли.

До січня наступного року Сергій вважався зниклим безвісти. Згодом його та інших поховали в селищі Макарів як невпізнаного.

І лише 27 січня 2023 року героя перепоховали на місцевому кладовищі.

Скрипник Даріна

Я в художній школі навчаюся ще з 8 років. Ось і хотілось разом з іншими подругами хоч якось доторкнутися до того, що робить нашу націю сильнішою. Тому не вагалася. Сама знайшла свого Героя.

Я обрала для портретування загиблого Героя Савчука Володимира Петровича не випадково. Адже він навчався у моїй школі, ходив колись цими ж коридорами, що і я, сидів за цими ж партами. Хіба думав хлопець тоді, що стане захисником Вітчизни й покладе свою голову за неї? Тепер сказати важко, бо вже не спитаєш у нього.

Однак маю відповідальне завдання – зберегти образ Володимира на полотні, бо, якби не героїзм і самовідданість таких людей, не було б у нас України.

Кажуть, був сміливим і відповідальним. Останній свій бій прийняв під Бахмутом. На жаль, отримана рана була несумісною з життям…

Його подвиг не має права на забуття й залишиться в наших серцях назавжди. Пишучи портрет Героя, відчуваю глибоку повагу до воїна. Герої не вмирають, вони живуть у нашій пам’яті.

Володимир тепер є частиною пресвітлого Небесного війська. Вічна йому пам’ять і вічна слава.

“Небесне військо поповнилося ще одним випускником нашої школи…

Захищаючи Волю та Незалежність України, під Бахмутом смертю хоробрих загинув САВЧУК Володимир Петрович, 1982 р.н.

Схиляємо голову в глибокій скорботі…”

З повідомлення від 19 травня 2023 р. на сайті Старокостянтинівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Тофан Костянтин

Я малюю, бо хочу це робити. А чому це я хочу робити, то так і не можу зрозуміти. Це як дихати свіжим повітрям. Писати таку композицію, яку я задумав про Іванка і його тата Олександра, міг лише я.

Щур Олександр Валерійович, військовослужбовець, зник безвісти 1 березня 2022 року. Яке офіційне сухе повідомлення. А для нас, близьких і рідних, він чоловік, батько, син, друг. З 1 березня 2022 року минуло 2 роки 6 місяців і 3 дні, саме стільки часу ми не знаємо, що саме трапилося в той день.

У нашу родину війна прийшла ще в 2014 році – чоловіка було мобілізовано до лав Збройних Сил України, а з часом він став кадровим військовим і намагався при можливості потрапити у відрядження у зону бойових дій, щоб не словом, а зброєю захищати свою країну, свою родину від ворога.

Що для нас означає зник безвісти? У першу чергу це дає надію, надію на те, що діти побачать свого тата, що мій чоловік нехай у полоні, але живий, і кожного разу, коли чую, що має відбутися обмін полоненими, чекаю на дзвінок і такі жадані слова: “Я вдома, я в Україні, я живий!”, або на списки звільнених хлопців-захисників і щоб у цьому списку побачити рідне ім’я. А ще це невимовний біль і розчарування, коли не знаходиш у списках того, кого чекаєш і розшукуєш. Згадується, як в 2022 році постійно переглядала телеграм-канали, де була інформація про українських воїнів, які потрапили в полон або загинули, і боялась пропустити хоч одне прізвище або фотографію. Зниклий безвісти – це неймовірні гойдалки віри, надії і розпачу, але все ж таки це надія, надія що живий, бо ніхто не може довести, що загинув у той день, коли востаннє чули голос і слова: “Ми їдемо на виїзд, не хвилюйтесь, може не бути зв’язку”.

Лариса Кір’янова-Щур, дружина

Олександр Щур: “Я склав присягу народу України і оборонятиму свою країну, доки в мені буде потреба і доки в мене вистачить сил!”

Учик Кіра

Кожен герой, якого я зображаю, — це людина зі своєю історією, мріями, болем та надіями. І моє завдання — передати це через полотно, зробити так, щоб їхня пам’ять жила в наших серцях. Через свої картини я хочу говорити зі світом, кричати про те, що герої серед нас, і вони заслуговують на те, щоб їх ніколи не забули.

Малюючи, я відчуваю відповідальність перед кожним воїном, перед його родиною та перед нашою країною. І це спонукає мене працювати з ще більшою пристрастю, вдосконалювати кожну деталь. Ця робота важка емоційно, але вона також надзвичайно важлива і дозволяє мені зростати. Це мій спосіб віддячити, мій внесок у боротьбу за правду та пам’ять.

Знайте, я продовжую малювати для них, для нас і для майбутніх поколінь, щоб ніхто не забув, чому ми маємо право на свободу.

Микола Шкляр

Шкляр Микола Миколайович, родом із мальовничого села Йосипівка, завжди виділявся своєю енергією та життєрадісністю. Ще в шкільні роки він був душею компанії, швидким на розум, з невтомною допитливістю та багатим колом друзів. Його патріотизм, який був закладений з дитинства, живився родинними традиціями і любов’ю до рідної землі.

Згодом він став кулеметником і взяв участь у найзапекліших боях на фронті, проявляючи відвагу, що межувала з легендарністю. Пліч-о-пліч з ним завжди був його вірний бойовий побратим, який загинув ще під час АТО. Микола, відчуваючи тяжкість війни, заповідав рідним, що у разі своєї загибелі, бажає бути похованим поряд зі своїм другом і братом по зброї.

У 23 роки Микола зник на фронті під час одного із запеклих поїв, але підтвердження його смерті не має. Тому ми зберігаємо віру, що герой зможе повернутися до нас після перемоги. Його постать оточена ореолом нескореності та сили. Ми бережемо пам’ять про його подвиг, про героїчний шлях, що він пройшов. Микола вічно житиме у серцях тих, хто знав його і хто сьогодні молиться за його повернення.

Хован Руслана

Малювати портрет загиблого воїна – це велика відповідальність, адже через кожну деталь ти розповідаєш його історію. Через картину ці історії житимуть вічно. Кожен мазок – це вдячність, кожен штрих – це любов і повага до тих, хто віддав усе за нас.

Головне не боятися відчувати емоції під час роботи. Саме через почуття картина стане не просто портретом, а справжнім символом пам’яті і честі. Я відчуваю, що роблю важливу справу, яка надихає нас усіх цінувати життя і не забувати наших героїв.

Наскалов Андрій

Андрій Наскалов, уродженець села Самчики, залишив слід у серцях багатьох. Для тих, хто його знав, Андрій був не просто солдатом, а другом, товаришем, батьком, братом. Людина, яка завжди підтримувала та надихала, чия рішучість та сила волі стали прикладом для всіх.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Андрій одразу пішов у тероборону. 95 окрема десантно-штурмова Поліська бригада прийняла Андрія Наскалова до своїх лав.

Його хоробрість на полі бою й відданість своїй справі не залишили байдужими тих, хто воював поруч із ним. Він завжди стояв першим, захищаючи своїх побратимів навіть ціною власного життя.

Він зник у травні 2022 року під час боїв у Харківській області. Попри підтвердження загибелі за допомогою ДНК, його рідні досі не вірять у втрату і продовжують його чекати.

Незважаючи на трагічну долю, пам’ять про Андрія житиме в серцях тих, хто продовжує боротися за свободу України, як це робив Андрій. Його історія – це не тільки трагедія, але й приклад нескореності, сили духу та безмежної любові до Батьківщини.

Черняєва Анастасія

Тема загиблих героїв дуже близька мені, оскільки і мій батько також був на війні. Тому ідея написати портрет Героя для мене стала не вибором, а необхідністю.

Почута мною історія Бортника Дмитра Валерійовича (позивний Сова) та його сімʼї мене дуже зворушила. Тому захотілося дізнатися більше.

В інтернеті я натрапила на статтю його овдовілої дружини. Згорьована жінка ділилася зворушливими спогадами про дорогу їй людину. Розповідала, наскільки гармонійними й щирими були їхні відносини. Коли він дізнався, що дружина при надії, то миттю кинувся кудись і от за хвилину приніс їй ціле букетище ромашок. Я в захваті від цього чоловіка. Але все ж більше захоплення і болю одночасно викликає духовна глибина цієї людини. У 8 років він уже був сиротою і зростав стараннями дідуся і бабусі. Головне, що мій Герой не дав собі спіткнутися на різних життєвих стежках. Зрозуміло, що за це Бог подарував радість щирого кохання і можливість здійснити свою мрію – бути пілотом.

…І ще. Дмитро почав писати книгу і вже готував її до публікації. Книга мала назву, а упорядником стала дружина. От де міг бути свій Екзюпері.

Ось так, кохаючи до нестями свою єдину, справжній лицар у вирішальну мить для держави без вагань став на захист усієї Вітчизни від проклятої московської орди.

Спокійний, щирий, надійний, дбайливий, справжня опора сім’ї… Саме такими словами характеризує свого коханого дружина. Втратити такого чоловіка, такого вірного друга – це жахлива трагедія.

На жаль, Бог завжди забирає кращих, тому не судилося герою повернутися з поля бою живим. Він віддав своє життя за вільну Україну й заслуговує на нашу велику вдячність і шану.

Своєю портретованою роботою мені хочеться підтримати родину Дмитра Валерійовича, його дружину та дітей і вшанувати його подвиг.

Дмитро Валерійович Бортник родом із Чернігівщини. Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, а згодом – Харківський університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. З 2014 року служив у складі 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка. Брав участь в АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти.

Пілот Дмитро Бортник загинув 12 жовтня 2022 року в Полтавській області, Миргородському районі, селі Жоржівка, під час виконання бойового завдання з радіотехнічної розвідки. Йому було 30 років. Штурман катапультувався.

Указом Президента України №627/2022 від 6 грудня 2022 року нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Шевчук Соломія

Почалася моя образотворча історія з дитинства. Саме тоді, коли я почала дивитися мультфільми, захотілося малювати всіх тих персонажів, які мені подобалися. Не було і дня, щоб я пропускала і не малювала будь-що і будь-кого. Пізніше, ставши трішки старшою, почала ходити в художню школу. Саме там я навчаюся чогось більшого та кращого. Отак зустрілася з Іллею Негаром.

Ілля Негар – це ім’я, яке стало символом боротьби, стійкості та незламного духу. Ілля – не просто герой; він уособлює те, що означає бути людиною в найскладніші часи.

Війна – це безпощадна антигуманна сила, яка руйнує життя, забирає мрії та сподівання. Для Іллі вона стала не лише зовнішнім конфліктом, а й внутрішньою боротьбою. Кожен день на фронті він стикався зі смертельною небезпекою, але ще більшим випробуванням ставали втрати близьких. Ось тільки вчора були в однім окопі, ділилися ковточком води з фляги, яка чомусь так підступно швидко порожніла, а сьогодні лежить твій побратим, не дихає, не відповідає на запитання, не рухається таке жваве донедавна його загартоване тіло… Це пережити неймовірно тяжко. Утрата побратимів, які загинули на полі бою, залишала, зізнавався, глибоку рану в його душі. Цей біль ставав невід’ємною частиною існування, але Ілля не дозволив йому зламати себе. І саме тому, що воєнним труднощам не вдалося зламати його духу, побратими до нього прихилялися душею.

Сам Ілля у важкі часи завжди знаходив підтримку у своїй родині, зокрема в коханій Антоніні – вірній його дружині. Їхня любов стала тією опорою, яка допомагала долати труднощі. Ілля знав, що навіть у найтяжчі моменти важливо зберігати надію, вірити в краще і жити, бо є для кого. Він любив мріяти. Мріяв про спільне майбутнє своєї родини, про те, як вони разом святкуватимуть Перемогу й ділитимуться цією радістю з усім світом.

На жаль, жорстока війна забрала Іллю, але його життєствердний спадок продовжує жити. І з часом близькі починають помічати татову завзятість у його діточках, а спогади тих, хто знав Іллю, завжди сповнені тільки світлом і теплом. Пам’ять про Іллю нагадує усім нам, як важливо цінувати кожен момент життя й не пасувати перед труднощами.

Історія Іллі Негара – це урок сили, витривалості та безмежної любові. Саме вона, ота щира любов, – до України, до найрідніших людей, до бойових побратимів, – уселяє надію і дає сили вистояти.

Ось такі вони, українські воїни, – люди, що не втрачають людського обличчя навіть у пеклі війни.

Шевчук Софія

Хотілося спробувати свої сили. Чи справлюся з великим завданням написати повноцінну творчу композицію? Але, здається, мій вибір сім’ї Костянтина Городничева був правильним.

Костянтин Валентинович Городничев – штурман, майор, герой, який віддав своє життя за свободу України. Життя цієї людини хоч і коротке, але сповнене мужності, відданості та любові.

З 2014 року Костянтин активно брав участь в АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти за час служби в лавах Повітряних сил ЗСУ, неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства оборони України.

На жаль, 30 березня 2022 року він загинув під час виконання бойового завдання, осиротивши вірну дружину та двох доньок – чотирнадцятирічну Софію та п’ятирічну Камілу. Цей біль неможливо описати ні словами, ні передати фарбами.

Городничев Костянтин був не тільки справжнім офіцером, а й чудовим батьком, який безмежно любив свою родину, дбайливо огортав її своїм теплом. Він був опорою та прикладом для своїх доньок.

Дружина досі не може оговтатись після смерті чоловіка. Усе згадує перші дні повномасштабного вторгнення: «Костя 23 лютого повернувся пізно з чергування, утомлений. Уночі, коли 24 лютого пролунали вибухи, разом уже з третьої години ночі ми не спали. Коли побачили, що горить на аеродромі, чоловік сам зібрався й поїхав. Хоч він уже з перших днів повномасштабної війни літав на бойові вильоти, однак про це мені не сказав ні слова”.

Костянтин не відмовлявся від виконання складних небезпечних завдань, що вимагали великої самовіддачі й самопожертви. Старша дочка, Софія Городничева, з любов’ю згадує: «Тато був дуже добрим й уважним до нас, до мами. Запам’яталося назавжди, коли ми готували мамі подарунок на день народження, він купив величезний букет рожевих троянд і з самого ранку ми зайшли до кімнати з цим букетом». А меншенькій доні, Камілі, тато часто сниться, прилітаючи ангелом з небес.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений указом Президента України №131/2022 13 березня 2022 року орденом “За мужність” ІІІ ступеня, а указом №220/2022 від 7 квітня 2022 року орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня посмертно.

Шпаченко Марія

Мені 17 років. Із задоволенням відвідую заняття в Старокостянтинівській художній школі, бо це допомагає мені розвинути мої природні задатки.

Отож, коли викладачі запропонували долучитися до чудового, як на мене, проєкту для вшанування пам’яті загиблих захисників України, з радістю погодилася. Адже я теж хочу залишити пам’ять про загиблих захисників на полотні для всіх нас, для тих, хто пам’ятатиме ті страшні перші вибухи й різке світло серед ночі, перші звуки сирен повітряної тривоги й перші гіркі звістки про втрати.

Не знаю, чи це ми обирали героїв, яких писали портрети, чи це вони настільки могутні, що якимись незбагненними й невидимими променями своїх світлих і героїчних душ проникали глибоко в нашу свідомість і спонукали до праці, викликали до життя кольори, відтінки, лінії, контури. І ти вже не можеш по-іншому думати, як лиш те, що мусиш залишити на полотні портрет Героя, оживити його бодай на картині.

От і Денис Купріянов. Він спочатку видався таким схильним до простеньких витівок, але чим більше я в нього вдивлялася, тим більше за зовнішньою оболонкою того шалапутства бачила міцного духом патріота, закоханого в рідну землю.

З початку повномасштабної війни на захист Батьківщини стали тисячі добровольців. Серед них – і він, Денис Купріянов, звичайний сільський хлопець, але до лав Збройних сил України вступив без жодних вагань.

У рідному селі Воронківях його знали всі. І про своє село він знав буквально все. Жодного куточка не залишилося без його уваги. І де б ти з ним не зустрівся – завжди згадував земляків і розпитував про них. Такий позитивний, веселий та щирий. А коли комусь допомогти – то це все одно як отримати бонус. Для своїх рідних він був усім: розрадою, помічником, підтримкою натхненням, радістю. Любили й поважали хлопця й бойові побратими, бо сміливий і надійний.

Останній Денисів бій був на Луганському напрямку. Поблизу міста Кремінна Луганської області в запеклому протистоянні з російськими загарбниками він був тяжко поранений. Востаннє окропивши гарячою молодою кров’ю рідну українську землю, відійшов у вічність.

Денис став для всіх Героєм! Тепер йому назавжди 28…

Він боровся за нас і незалежність нашої держави. Пам’ятаймо!

Купріянов Денис Сергійович (27.04.1994 – 21.03.2023) — випускник Воронковецької ЗОШ І–ІІІ ступенів. Був воїном-добровольцем, який віддав своє життя за свободу і незалежність України. Загинув під час виконання бойових завдань поблизу населеного пункту Кремінна Луганської області.

Якимчук Катерина Олександрівна

16 років, учениця 6 класу Старокостянтинівської художньої школи.

Я написала портрет пілота Ігоря Віталійовича Хмари, бо пілоти – це головна підтримка наших бійців на фронті. Завдяки пілотам наші хлопці можуть сміливо просуватися по різних напрямках і звільняти українські землі від недруга. Це ті, про яких кажуть: «Вони тримають небо».

Саме це мене й надихнуло на створення портрета Героя.

Стати льотчиком, причому військовим, – мрія Ігоря Віталійовича з самого дитинства. І він свою мрію здійснив, став пілотом високого класу. Виконуючи бойові вильоти під час війни, розумів, на який ризик наражає себе й свого штурмана. Але ніколи навіть не думав відмовлятися від покладеного на нього завдання. Якщо ти військовий льотчик, то це твій прямий обов’язок – захищати Батьківщину.

Тих бойових вильотів, причому успішних, було немало. Однак у тяжкому протистоянні з ворогом у небі над Донеччиною його літак був підбитий. І хоч завдання пілоти встигли успішно виконати, але, на жаль, своє життя врятувати не вдалося. Нехай же цей портрет нагадає нам вкотре про Героя, яким ми пишаємося.

Пишаються своїм татом і його сини. Своєю наполегливістю й послідовністю в досягненні мети, умінням долати труднощі Ігор Віталійович став прикладом й авторитетом для них, і хлопці хочуть бути такими ж відважними і сильними, як і їхній батько.

Світла пам’ять світлій і мужній людині!

Ігор Віталійович Хмара (23 лютого 1985 – 9 травня 2022) – військовий льотчик, підполковник, командир авіаційної ескадрильї 7 БрТА. Учасник російсько-української війни. Загинув разом зі штурманом майором Іллею Негаром 19 травня 2022 року поблизу села Липове (Бахмутський район на Донеччині) під час виконання бойового завдання на літаку Су-24М. Кавалер ордена «За мужність» (посмертно).

Яруллін Владислав

Коли я думаю про майбутнє, завжди бачу себе як художника. Це моя мрія з дитинства, коли я відчував захоплення малюванням і створенням різноманітних образів. Якщо зможу присвятити своє життя мистецтву, то відчуватиму себе дійсно щасливим та задоволеним.

Написати портрет Ігоря Соломеннікова запропонувала мені викладачка в художній школі Галина Анатоліївна. Я з легкістю погодився. З одного боку, було дуже цікаво спробувати свої сили в такому виді роботи та ще й додати щось своє у новій техніці. З іншого – дуже важливо для мене долучитися до вшанування й увіковічення воїна, що віддав своє молоде життя за Вітчизну.

Робота захопила з самого початку. Отак працюючи над портретом, я потроху почав відкривати для себе цього красеня. Адже, щоб портрет був як живий, потрібно не просто копіювати зовнішність, треба знати характер людини, її особливості. Спочатку дізнався, що Ігор був лише на декілька років старшим за мене. Романтик. Я переглянув чимало прекрасних фото, і майже на кожному – щира юнацька усмішка. А яким він був? Про що думав, мріяв, що відчував? І от читаю в інтернеті: «У перший день весни, виконуючи бойовий виліт, загинув Ігор Соломенніков, юнак, який виріс у мене на очах, юнак, якого мій син називав своїм братом… 22 роки…». Так пише його вчителька.

Дізнаюся про нього все більше і більше. Ігор народився в Севастополі. Хоч кажуть наші вороги, що Крим – це росія, але цей кримчанин любив Україну, склав присягу на вірність їй і нашому народові й залишився вірний до останнього подиху свого такого юного життя. Його поховали в Києві, на Лісовому кладовищі, на Алеї Героїв, недалеко від дому. Через кілька днів на могилі появився складений літачок із аркуша зошита у клітинку. Обидві сторінки вщент списані дрібним-дрібним почерком. Лист від дівчини. Адресований Ігорю…

І звання капітана й орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Ігор Соломенніков отримав посмертно…

Ігорьок любив життя, але, не вагаючись, віддав його за нашу рідну Україну. От би мати такого старшого товариша!

Він буде моїм товаришем завжди, адже це мій справжній Герой, який дав натхнення для боротьби й віру в сильних духом.

22-річний військовий льотчик Ігор Соломенніков загинув 1 березня 2023 року під час виконання бойового завдання біля Бахмута на Донеччині. Разом із ним загинув пілот Віктор Волинець. Їхній літак СУ-24М був збитий ворожим винищувачем.