Каталог проєкту Cлава Героям “Хмельниччина”
Петрук Наталія
Я довго думала, кого обрати для свого малюнка. Адже на полотні хотілося зобразити не просто людину, а символ. Символ мужності, відваги, сили духу й тих цінностей, які ми сьогодні так болісно і водночас гордо відстоюємо. І саме тому моїм вибором став Буров Руслан Вікторович.
Його біографія – це не просто перелік дат і посад. Це історія людини, яка, маючи всі підстави жити спокійним життям, обрала шлях служіння. Він був агрономом, поліцейським, командиром, але в кожній ролі залишався, перш за все, Людиною. Він міг би бути звичайним сусідом, другом чи батьком, однак у час найбільшого випробування став захисником, героєм.
Малюючи його, я уявляю не лише риси обличчя, а й внутрішній світ. У його погляді бачу поєднання суворості й доброти, у поставі — впевненість, а у тиші навколо — відлуння його вчинків. Для мене цей портрет – це спосіб передати подяку, яку словами інколи важко висловити.
Я обрала саме його, бо він уособлює ціле покоління українських захисників, тих, хто без вагань поклав своє життя заради інших. Він – приклад, як обов’язок і любов до Батьківщини перемагають страх. Його історія нагадує, що справжня сила не у зброї, а у вірності цінностям і здатності йти до кінця.
Мій малюнок — це спроба зробити пам’ять живою. Щоб кожен, хто гляне на портрет Бурова Руслана Вікторовича, відчув: перед ним не просто герой із книги чи новин, а реальна людина, яка була серед нас і залишила яскравий слід в історії
Буров Руслан Вікторович
Буров Руслан Вікторович народився 25 червня 1983 року у місті Волочиськ, Хмельницької області.
У 2002 році вступив до Військово-інженерного інституту при Подільському аграрно-технічному університеті, який закінчив у 2005 році отримавши військове звання молодший лейтенант запасу. У 2006 році одружився із Ковтанюк (Буровою) Альоною Василівною, згодом у подружжя народилося двоє дітей: у 2007 році донька Ангеліна, яка продовжила шлях батька, вступивши до Національної академії внутрішніх справ, та син Ілля у 2014 році.
У 2006 році вступив до лав органів внутрішніх справ. Цього ж року, в жовтні розпочав із навчання у Чернівецькому училищі професійної підготовки працівників міліції МВС України яке завершив у січні 2007 року. Тривалий час працював дільничним офіцером поліції Волочиського РВ УМВС України в Хмельницькій області, згодом — старшим дільничним офіцером, а з 2011 по 2015 рік очолив сектор дільничних офіцерів поліції, де зарекомендував себе як справедливий, вимогливий та відповідальний керівник. Із 2016 по 2021 рік перебував на посаді начальника сектору реагування патрульної поліції цього ж відділу.
У лютому 2021 року був призначений на посаду керуючого сектором моніторингу відділу поліції №2 Хмельницького РУП ГУНП у Хмельницькій області.
У жовтні 2024 року повторно добровольцем вступив до лав Збройних Сил України, де 21 січня 2025 року, в зоні бойових дій, трагічно загинув під час виконання службових обов’язків поблизу села Журавка в Сумській області.
Буров Руслан Вікторович був гідним та відважним офіцером, порядним та люблячим сім’янином, вірним та доброзичливим другом, кваліфікованим працівником та досвідченим керівником. Любив життя яке поклав, захищаючи незалежність рідної країни, залишившись назавжди у серцях рідних та близьких прикладом сили духу, патріотизму та відваги.
Кучманюк Вікторія
Я обрала саме цього героя для портрета, бо він для мене особливий. У його характері є риси, які мене надихають, і я хотіла показати їх у малюнку. Він має цікаву зовнішність, але важливіше те, що за нею ховається глибина внутрішнього світу. Малюючи його, я намагалась передати не лише зовнішній вигляд, а й емоції, які викликає його постать. Цей образ, на мою думку, символізує силу, витримку та щирість, і саме тому я захотіла зобразити його. Такий вибір зробив його портрет більш змістовним і близьким для мене.
Вержбіцький Юрій Станіславович (позивний «Вербич»)
Український військовослужбовець, головний сержант, інспектор прикордонної служби України, учасник російсько-української війни.
Народився 21 лютого 1968 у м. Волочиськ, Хмельницька область.
Після навчання Юрій працював на різних підприємствах рідного міста, зокрема на ПАТ «Мотор Січ», цукровому та цегельному заводах. Його оточення пам’ятає його як чесну, працьовиту й справедливу людину, що ніколи не відмовляла у допомозі. Юрій був щасливий сім’янином: разом з дружиною відсвяткував перлове весілля, а для доньки був прикладом мужності і вірності.
26 грудня 2023 року Юрій Вержбіцький був мобілізований до лав Збройних Сил України. Став головним сержантом у 3-му Луганському прикордонному загоні. Разом з побратимами мужньо обороняв українську землю від російської агресії. Його відданість військовій службі та хоробрість стали прикладом для інших.
21 вересня 2024 року Юрій Вержбіцький загинув під час мінометного обстрілу в Луганській області. Він залишив по собі світлу пам’ять як вірний чоловік, люблячий батько, справжній друг і патріот своєї Батьківщини.
Мельникова Дарія
Нещодавно колектив художньої школи, в якій я навчаюсь, започаткував проєкт «Слава Героям!». Його головна мета полягає у вшануванні пам’яті наших захисників — Героїв України.
Я довго міркувала, чи братись мені за цю роботу, адже розуміла, що це неабияка відповідальність. Водночас пишалась тим, що можу взяти участь у цьому надзвичайному проєкті. Іноді було важко, бо усвідомлювала, що пишу портрет людини яка віддала життя за свободу України, за нас із вами, аби ми могли вільно жити, навчатися, працювати під мирним небом. Під час виконання роботи я хвилювалась, бо прагнула втілити в образі цього героя ті справжні риси, які він мав у реальному житті. Малюючи, я думала: «Якою була б доля цієї людини, якби не ця клята війна…»
Ця робота навчила мене цінувати кожен момент життя й людей, які захищають нашу землю, нашу рідну Україну. Вона назавжди залишиться для мене особливою згадкою.
Андрій Войнолович
Народився 21 січня 1971 року у місті Хмельницькому.
Навчався в Хмельницькій загальноосвітній школі №17. Пройшов строкову службу в армії. До повномасштабного вторгнення чоловік працював в кінному клубі, а також охоронцем на приватному підприємстві.
Був мобілізований у травні 2023 року. Воював Андрій у складі Луганського прикордонного загону солдатом.
Після проходження бойової підготовки був переведений до третього прикордонного загону Державної прикордонної служби України, де приймав участь в районі активних бойових дій.
З січня 2024 року старший солдат Андрій Войнолович, у складі групи прикордонників третьої прикордонної комендатури швидкого реагування, прибув у зону активних бойових дій в район населеного пункту Білогорівка Бахмутського району Донецької області, де мужньо виконував бойові завдання.
Андрій Войнолович одним із перших серед військовослужбовців першого відділу прикордонної служби заступив на позиції у складі приданих сил до 122 окремої аеромобільної бригади, де разом із побратимами брав участь у відбитті штурмових дій противника.
17 лютого 2024 року ворог розпочав артилерійську підготовку перед штурмом. Внаслідок обстрілу підрозділами збройних сил російської федерації з напрямку м. Новодружеськ по вогневій позиції «Плутон» в районі населеного пункту Білогорівка Бахмутського району Донецької області, старший солдат Андрій Войнолович отримав поранення несумісні з життям.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старший солдат Войнолович Андрій Станіславович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Савчук Іванна
З дитинства я дуже любила малювати, а коли підросла, то дуже хотіла піти в художню школу, щоб згодом стати дизайнером. Але я дуже соромилась йти сама, тому батьки записали мене туди. Одного вечора тато просто повідомив, що відтепер навчатимусь у художній школі. Спершу я здивувалася, адже вступила туди досить пізно — у 13 років. Але згодом швидко почала наздоганяти інших учнів. Я була щиро вдячна батькам за те, що вони допомогли мене зробити цей крок, адже саме малювання та мистецтво тепер хочу обрати справою свого життя.
Гель Анатолій Васильович був мужньою та сильною людиною, яка захищала рідну землю. Мене вразила його сміливість і відданість Батьківщині. Саме це надихнуло мене намалювати його портрет, щоб висловити свою повагу та вдячність.
Гель Анатолій Васильович
Народився 21 червня 1971 року в селищі Сатанів Хмельницької області.
Навчався в місцевій школі. Більшу частину життя чоловік працював будівельником. До повномасштабного вторгнення Анатолій Гель працював охоронцем.
До лав Збройних Сил України воїн був мобілізований 14 листопада 2023 року. Боронив країну в складі Державної прикордонної служби України в званні солдата.
Загинув Анатолій Гель 7 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Білогорівка Луганської області.
Анатолію Гелю тепер назавжди 53…
В захисника залишилися дружина, три доньки та батьки.
Поховали Героя на кладовищі села Шаровечка Хмельницької громади.
Школьник Валерія
Я долучилася до виставки, обравши героя, чия історія має особливе значення для нашої громади. Ця робота стала для мене можливістю через мистецтво зберегти пам’ять і висловити повагу.
Особливо мене захопило те, що його родина пов’язана з нашим містом і робить значущий внесок у його культурне життя. Завдяки цьому виникає відчуття близькості та відповідальності при створенні портрета.
Коли я почала працювати над картиною, то зрозуміла, що важливо показати не тільки риси обличчя, а й теплоту та силу, які залишилися в спогадах тих, хто його знав. Я намагалася зробити так, щоб у кожній лінії відчувалася щирість і відвага.
Для мене цей проєкт — не просто творча робота, а спосіб об’єднати людей навколо ідеї вдячності й пошани. Він є маленьким нагадуванням про те, що пам’ять живе не лише у словах, а й у мистецтві.
Я хочу, щоб відвідувачі виставки побачили на полотні не лише портрет, а й історію, яка живе поруч із нами. Історію, яку ми не маємо права забути.
Горбачевський Вячеслав Станіславович
Підполковник Горбачевський Вячеслав Станіславович з Хмельниччини провів у лавах Державної прикордонної служби України 15 років, два з них — на захисті держави.
Вячеслав Горбачевський народився в Естонському місті Тарту в сім’ї українського військового льотчика. Там батько проходив службу, а в 1991 році сім’я переїхала в Старокостянтинів, де й провів своє дитинство та юність майбутній прикордонник
У 2012 році Вячеслав закінчив Прикордонну академію та отримав офіцерське звання лейтенанта.
У перші місяці повномасштабного вторгнення росіян, Вячеслав Горбачевський приєднався до лав Херсонського прикордонного загону, аби давати відсіч ворогу. Зокрема виконував бойові завдання в Миколаївській області, а потім — в Херсонській.
Вячеслав загинув 17 лютого 2024 року під час виконання військового та службового обов’язків поблизу населеного пункту Широка Балка Херсонської області. Під час одного із виїздів на бойові позиції, майор Вячеслав Горбачевський отримав важке поранення — в його машину влучив російський дрон. Воїн не дожив до свого 33-річчя. Йому посмертно присвоїли звання підполковника та нагородили медаллю «За військову службу Україні».
Петрук Наталія
Я взяла участь у проєкті «Слава Героям!», тому що вважаю надзвичайно важливим зберігати пам’ять про тих, хто віддав своє життя за нашу свободу. Мистецтво має силу говорити без слів, передавати біль, гордість і вдячність.
Чому я обрала саме Дениса Дметрецького
Сержант Денис Дметрецький — це приклад мужності, відваги та вірності присязі. Його історія глибоко вразила мене: він залишався на передовій, допомагав побратимам і до останнього виконував свій обов’язок. У його постаті я бачу образ справжнього українського воїна — спокійного, сильного, цілеспрямованого. Обираючи саме його, я хотіла наголосити, що за кожним ім’ям Героя стоїть людина — син, друг, побратим, який мав мрії, але віддав усе заради України.
Чому я виконала роботу в такій техніці
Портрет створено у змішаній техніці — левкас, сепія, акварель. Ця техніка дозволяє поєднати м’якість і теплоту із глибиною образу. Сепія додає відчуття спогаду, ніби ми дивимось на фотографію з пам’яті, а акварель вносить світло й життя, нагадуючи, що пам’ять про Героїв — жива. Левкас створює відчуття іконності — ніби перед нами не просто портрет, а духовний образ, символ пошани й вдячності.
Через цю роботу я хотіла передати не лише зовнішню схожість, а й внутрішню силу людини, для якої любов до Батьківщини була вищою за власне життя.
Дметрецький Денис Станіславович
Народився 27 квітня 1992 року в мальовничому селі Улянівка на Хмельниччині.
У 2009 році закінчив Голосківську загальноосвітню школу.
Від початку повномасштабного військового вторгнення Російської Федерації на територію України сержант Денис Дметрецький постійно перебував у зоні бойових дій та сумлінно виконував свої обов’язки і поставлені завдання.
Перебуваючи у складі підрозділу на рубежі населених пунктів Солодке та Новомихайлівка Донецької області, мужньо та самовіддано брав участь у запеклих боях із переважаючими силами противника, посиленими бронетанковою технікою. Знищував ворога з вогневої позиції, внаслідок чого противник зазнавав значних втрат в особовому складі та техніці й був змушений відступати. Під час артилерійських обстрілів Денис постійно підтримував побратимів по службі, надавав практичну допомогу в евакуації поранених військовослужбовців Державної прикордонної служби України та Збройних Сил України.
14 травня 2022 року сержант Денис Дметрецький виконував бойове завдання в районі населеного пункту Новомихайлівка Донецької області. Вранці Російська Федерація розпочала черговий масований штурм позицій українських захисників. Під час відбиття наступу окупантів сержант Дметрецький здійснював прикриття побратимів під час їхнього переміщення на запасні позиції та загинув від поранень, несумісних із життям, спричинених розривом 120-мм міни ворожого міномета.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, і вірність військовій присязі сержанта Дметрецького Дениса Станіславовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Слюсарчук Анна
Проєкт «Слава Героям!» — це не просто серія портретів. Я вважаю, що це спроба подарувати нове життя пам’яті про захисників, увічнити їхню мужність і добро в фарбах на полотні.
Вперше побачивши фото Юрія Вікторовича Дорохіна, я відчула особливу близькість і тепло. А ще мене вразила історія воїна. До останнього подиху він стояв за ближніх, за мене, за мою країну. І загинув, рятуючи побратима. Він був справжнім прикладом доброти, відданості та незламної мужності.
Для мене велика честь брати участь у цьому проєкті.
Слава Україні! Слава Героям!
Дорохін Юрій Вікторович
Народився 9 липня 1996 року. Закінчив 9 класів у Дашковецькому ліцеї і продовжив навчання в Новоушицькому технікумі Подільського державного аграрно-технічного університету, який закінчив у 2015 році, здобувши кваліфікацію інженера з безпеки руху. Згодом, отримавши посвідчення водія категорії «В, С»і з 2016 по 2022 рік працював за кордоном водієм-далекобійником. Після початка повномасштабного вторгнення країни-агресора він із 14.03.2022 року пішов боронити свою країну в лавах прикордонної служби ЗСУ.
З 27.04.2022 року був призначений інспектором прикордонної служби вищої категорії — начальник відділу прикордонної служби «Біловодськ» (тип В, 12 тарифний розряд).
У вересні 2023 року проходив навчання за кордоном, а в листопаді отримав свідоцтво про підготовку навідника бойових броньованих машин.
За участь у бойових діях в населених пунктах Донецької та Харківської областей 01.12.23 року було надано статус учасника бойових дій та медаль «Ветеран війни».
Під час виконання бойового завдання 13.01.2024 року, в районі населеного пункту Курдюмівка Бахмутського району Донецької обл., рятуючи життя пораненого військовослужбовця під час евакуації з вогневої точки, ворогом був здійснений артилерійський обстріл по місцю їх знаходження, внаслідок якого мій син, Дорохін Юрій, отримав поранення несумісні з життям.
За сумлінне і бездоганне служіння Українському народові, посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поліщук Євгенія
Мені подобається малювати ще трьох років, замість дитячих ігор я захоплювалась малюванням. А зараз взагалі обожнюю мистецтво. Малювала олівцями ще маленькою, а в 12 років розпочала писати акрилом. Спочатку мені здавалось, що акрил це для тих, хто не відчуває мистецтво. Але це не так, митець — це той хто здатен написати портрет, натюрморт, пейзаж тощо. Він відчуває живопис, композицію, розуміє техніку малювання, а не шукає сенсу у випадкових мазках.
Зараз дві крапки на полотні оцінюють на мільйон балів. Принижувати за такі роботи теж неправильно, але потрібно запам’ятати: чим важче — тим краще і цікавіше!
Я обираю живий стиль мистецтва. Нехай живе мій Герой у реалістичному стилі. Славлю тебе, Денисе Дубчаку! Ти завжди будеш молодим, красивим і стильним.
Дубчак Денис Валерійович
Денис Дубчак народився 3 січня 1999 року в Кам’янці-Подільському в багатодітній родині. З 2005 по 2015 рік навчався в ЗОШ №7, а з 2015 по 2016 рік у НВК №13, де проявив себе як талановитий учень і активний учасник шкільного життя. Денис також здобував освіту в музичній школі, де активно виступав на конкурсах та концертах, демонструючи свої навички гри на акордеоні. У 2012 році він був учасником ансамблю народної музики «Веселад», який популяризував народне мистецтво на різноманітних міських заходах. У 2016 році Денис вступив до Київського професійного технологічного коледжу, де здобував освіту за спеціальністю «Кухар». Паралельно з навчанням він працював, а згодом відкрив власний заклад у Кам’янці-Подільському.
Денис захоплювався подорожами та відкриттям нових країн, встигнувши відвідати Європу та країни Азії. Всі його подорожі супроводжувалися смачною кавою та запальною музикою, що стали для нього своєрідною традицією. Проте, коли почалася війна, Денис усвідомив, що повинен захищати Батьківщину, адже це його обов’язок як патріота. Після мобілізації він служив у Державній прикордонній службі України на посаді інспектора прикордонної служби 2 категорії. З квітня 2022 року брав активну участь у бойових діях у Луганській області, а з січня 2023 року виконував завдання з оборони Бахмута.
22 лютого 2023 року, разом із побратимами, Денис зайняв оборонні позиції на Бахмутському напрямку. У ніч з 22 на 23 лютого, внаслідок масованого обстрілу, він отримав поранення несумісні з життям.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня за указом Президента України. 5 березня 2023 року його поховали на «Меморіальній алеї Слави» у Кам’янці-Подільському. За рішенням 29-ї сесії міської ради 31.05.2023 року йому присвоїли звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського» за особисту мужність і героїзм у захисті суверенітету України.
Микола Хіцінський
Чи міг вчитель стояти осторонь тих питань, у які поринули його учні? І перше, що я міг запропонувати у проєкті “Слава героям! Хмельниччина”, то власноручно написати портрет одного із героїв.
Я довго придивлявся до фото не знайомого підполковника поліції Віктора Зюбрія. Щось таке було у ньому… На офіційних світлинах він дуже скований, а от з побратимами у тісному дружньому колі такий світлий і веселий.
Так і вирішив, що це буде “мій Герой”. Це згодом, гортаючи сторінки його біографії, я збагнув чим міг привабити цей чоловік у поліцейських одностроях.
Я люблю щирих і відкритих. Можливо, я помиляюсь, але в образі цього підполковника я побачив образ цього нового правоохоронця, який усупереч прагматизму та інстинкту збереження власного життя, пішов на війну і загинув захищаючи свій любий край і людей.
Зюбрій Віктор Дмитрович
Народився Зюбрій Віктор Дмитрович 19 січня 1978 року в селі Шарівка Ярмолинецького району. Закінчив Шарівську школу. Добре навчався, багато читав, був відповідальним, умів дружити. Честь школи захищав на районних та обласних олімпіадах з математики, захоплювався спортом, був учасником шкільних волейбольної та футбольної команд. Школу закінчив із золотою медаллю.
На службу до органів внутрішніх справ Віктор Дмитрович прийшов у 2002 році, де і пропрацював майже 25 років у правоохоронних органах. Зарекомендував себе з позитивної сторони як дисциплінований, освічений, відповідальний працівник. Був заступником командира роти поліції особливого призначення ГУНП в Хмельницькій області.
Брав участь в АТО. У перші дні повномасштабного вторгнення росіян став на захист України. Відповідно до вказівки голови Національної поліції України від 01.04.2022 був відряджений до м. Києва та зарахований до полку поліції спеціального призначення «Сафарі». Даний полк увійшов до сил та засобів оборони м. Києва та Сумської області. Надалі підрозділ передислокувався до Харківської області, де увійшов до складу сил та засобів оборони м. Харків та Харківської області, де виконували бойове завдання — звільнення населеного пункту м. Дергачі.
В грудні 2024 року був відряджений до Сумської області, де увійшов до складу зведеного загону НПУ «Захід», разом з побратимами брав участь у стабілізаційних заходах. Загинув Віктор Дмитрович на Сумському напрямку 21 січня 2025 року внаслідок влучання ворожого КАБу.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені під час здійснення заходів із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку із широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України» (посмертно) нагороджено підполковника поліції Зюбрія Віктора Дмитровича.
Віктору Зюбрію назавжди 47…
У нього залишилися дружина, двоє дітей та батьки.
Яруллін Владислав
Я вирішив взяти участь у проєкті «Слава Героям!», тому що хочу через мистецтво подякувати нашим захисникам. Малюючи їхні портрети, я відчуваю, що роблю щось важливе — зберігаю пам’ять про людей, які віддали своє життя за Україну.
Для мене це не просто навчання чи творчість, а можливість сказати «дякую» тим, хто боронить нашу землю. Я хочу, щоб кожен, хто побачить ці картини, зрозумів: наші Герої живуть у серцях, і ми ніколи не забудемо їхніх подвигів.
Участь у проєкті допомагає мені розвиватися як художнику і як людині — вчить малювати з душею, із любов’ю і вдячністю.
Калінка Артем Леонідович
Народився 13 січня 1994 року у м. Полонному Хмельницької обл.
Артем завжди був дуже привітний, сповнений жаги до життя, віри в добро, з щирою посмішкою на обличчі й добрим поглядом. Мав багато планів на майбутнє, завжди мріяв про велику родину, хотів ще одного синочка і дочку. Мріяв побудувати власний будинок, посадити молодий сад. Полюбляв риболовлю, куди постійно їздив в теплу пору року. Це була його відрада.
Дуже любив тварин. В квартирі нам не дозволяли тримати домашніх улюбленців, тому в нас був лише акваріум. Дуже любив котів, в майбутньому хотіли в власному будинку тримати собачку і котика.
Мріяв як поведе сина до садочку вже під мирним небом України.
Прикордонник, капітан Калінка Артем Леонідович загинув, захищаючи Державний кордон України на перетині Сумської та Харківської областей 24 грудня 2025 року.
Артему Калінці було 30 років…
Нараєвська Анастасія
Добре відомо, що люди з чистим серцем і високими моральними принципами ніколи не залишаються байдужими до руйнівної сили війни.
Олександр був одним із тих, хто, закривши власним тілом українську землю, прагнув зберегти спокій та добробут для всього живого. Незважаючи на те, що можливості простої людини часто обмежені, почуття незнищенної справедливості керувало ним упродовж усього життя, прокладаючи вірний і міцний шлях до Перемоги — над самим собою, над усіма, хто зневірився чи злякався, і над тими, хто наставив лезо жорстокості, лише чекаючи слушного моменту, щоб ударити по комусь із нас.
Під час роботи над цим портретом перед очима постійно поставала одна картина: віття дерев, крізь яке пробиваються сонячні промені; Олександр із доньками на прогулянці серед тиші й краси турботливої матінки-природи… Навколо — різнотрав’я, барви польових квітів і чотири яскраві усмішки, що так довго чекали цього моменту єдності. Герой зробив усе, щоб стати ангелом-охоронцем не лише для своїх доньок, а й для всіх дітей України — навіть після того, як був змушений їх покинути. Він обрав цей шлях свідомо, бо розумів: якщо не ми — то хто?
Олександр був дуже працелюбною та талановитою людиною. До війни працював електриком вищої категорії, під час служби був мінометником, згодом — водієм. Він був відданий своїй справі й завжди ставився до неї з великою відповідальністю.
Бог не обділив його милосердям, любов’ю до людей і щирим бажанням допомагати тим, хто цього потребує.
Олександр був уродженцем міста Старокостянтинів, і я з гордістю усвідомлюю, що така людина жила у моєму місті. Тепер і я можу зробити свій внесок, щоб пам’ять про нього ніколи не згасла.
Карпухін Олександр Олександрович
Народився 21.02.88 року у м. Старокостянтинові Хмельницької обл.
До війни працював електриком вищої категорії. Мав дружину і двох донечок. Доброволець. Спочатку був мінометником, згодом став водієм. Був відданий своїй справі і завжди ставився до неї з великою відповідальністю. Був дуже доброю і щирою людиною, завжди готовий допомогти усім, хто цього потребує.
Був дуже сміливим, гарним батьком і чудовим чоловіком. Нам дуже його не вистачає.
Солдат Карпухін Олександр Олександрович загинув 29 квітня 2024 року у районі Куп’янська-Вузлового Харківської області
Гаймісаренко Інна
Я учениця 11 класу, і дуже нервувала перед початком школи, але там на фронті стрес в рази більший. Я вибрала героя Сергія Кириленка, бо не дивлячись на те, в якій ситуації він знаходився, на фото він завжди спокійний та впевнений. А його посмішка — промінчик незгасної надії. Як на мене це дуже сильна риса характеру: залишатися спокійним та тримати під контролем свої емоції. У ньому я знайшла відповідь на свої переживання. Вони незрівнянні з тривогами цього мужнього воїна. І тому я собі кажу, що не перейматимусь ні щодо 11 класу, ні щодо подальшого вибору. Наші герої, вони там десь далеко-далеко воюють, щоб ми могли жити спокійно поза їх лінією фронту.
Сергі́й Володи́мирович Кириле́нко
Український військовослужбовець, капітан, учасник російсько-української війни, Герой України (2024, посмертно).
У місті Старокостянтинів в родині військового 9 жовтня 1999 року народився Сергій. 3 дитинства батько навчав свого сина шанувати військовий обовʼязок, любові до рідного краю і України. Тож вибір майбутньої сфери діяльності і професії був однозначним — військова справа.
Сергій навчався у Хмельницькій гімназії №1 імені Володимира Красицького. Після закінчення ліцею в 2016 році, відмінник Сергій Кириленко вступає на факультет правоохоронної діяльності до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, яку з відзнакою закінчив в 2020 році. Свій перший досвід військової служби молодий лейтенант отримав в Житомирському прикордонному загоні, пізніше його прикордонний військовий шлях продовжився на посаді старшого офіцера штабу 23-го загону Морської охорони Державної прикордонної служби України з дислокацією у місті Маріуполь Донецької області.
24 лютого 2022 року війна застала Сергія саме у Маріуполі де у лютому-березні 2022 року він разом із побратимами тримав оборону однієї із ключових бойових позицій на підступах до міста для недопущення прориву ворожої піхоти і важкої техніки. 24 лютого на цю позицію йшли виключно добровольці, і серед перших зголосився Сергій. Також він брав участь в обороні та охороні Маріупольського судноремонтного заводу та порту. 21 березня 2022 року отримав наказ на вихід з блокадного міста. 6 липня 2023 року брав участь у контрнаступі на Запоріжжі. Група, у складі якої був Сергій, отримала бойове завдання на штурм ворожих позицій, їх взяття і утримання. Після прориву першої лінії оборони Сергій Кириленко потрапив у засідку та отримав поранення. Він зміг самостійно вибратися з окопу й попередити побратимів, але через втрату критичного об’єму крові загинув. Сергію Кириленко посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» та чергове військове звання «капітан».
Також рішенням сесії Хмельницької міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» Поховано героя на алеї слави кладовища мікрорайону «Ракове».
Галина Мельничук
Для мене участь у проєкті «Слава Героям!» — це не просто мистецька подія, а глибока моральна місія. Ми, педагоги, маємо не лише навчати техніки малюнку, а й виховувати у своїх учнях вдячність, пам’ять і повагу до тих, хто захищає наше життя та свободу.
Малюючи портрети загиблих воїнів, ми з дітьми вчимося говорити мовою мистецтва про найважливіше — про людську гідність, мужність, любов до Батьківщини. Ці портрети — не просто зображення, а діалог поколінь, що поєднує минуле і сучасність.
Я вірю, що участь у цьому проєкті допоможе молодим митцям усвідомити, що справжнє мистецтво народжується з емпатії, співчуття та щирого бажання зберегти пам’ять. Через спільну творчість ми будуємо простір вдячності, де кожен герой залишається живим у серцях людей.
Король Вадим Володимирович
Народився 10 березня 1995 року, в місті Полонне Хмельницької області.
У 2012 році закінчив ЗОШ №4 I-III ступенів № 4 м. Полонного. З 2012 по 2016 роки навчався у Бердичівському коледжі економіки промисловості та права, та в Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського, за фахом «Вчитель географії», денна форма. В 2016 році вступив на 5-й курс природничо-географічного факультету.
З 08.07.2011 року працював у агрофірмі «Маяк», згодом у ресторанному бізнесі та в ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика».
На посаді поліцейського у Шепетівському районному управлінні поліції служив із 2021 року. Колеги згадують Вадима як відповідального, доброзичливого та відданого своїй справі правоохоронця.
Вадим Володимирович захищав незалежність, суверенітет, територіальну цілісність України та був до кінця вірний своїй присязі. Він загинув 21 січня під час виконання бойового завдання. Це сталось поблизу одного з населених пунктів Сумської області — там на позиції несла службу група прикриття БПЛА з поліцейських.
Вадиму Королю навіки 29.
Пасічник Ангеліна
Проєкт «Слава Героям!» — це не просто серія портретів. Це спроба зберегти у фарбах пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Україну, їхню силу духу, мужність і доброту.
У кожному погляді й кожній усмішці на полотні відчувається відданість, любов до Батьківщини та готовність стояти до кінця. Для мене велика честь бути частиною великої ідеї — донести ширшому колу людей тепло душ військових, які стали на наш захист від великого звіра — російського агресора.
Сотні разів придивляючись в обличчя Героїв, мимоволі відчуваєш ті рубці, які залишила їм війна. Так хочеться зробити, щоб у моїх картинах цих поранень залишилось менше. Але вони глибоко засіли і ми вічно маємо берегти пам’ять про наших Героїв.
Слава Україні! Слава Героям!
Котков Володимир Сергійович
Котков Володимир Сергійович народився 2 вересня 2001 року в селі Храбузна Полонського району на Хмельниччині.
У 2020 році закінчив Грицівське вище професійне училище № 38 Хмельницької області.
За час проходження військової служби в Державній прикордонній службі України молодший сержант Володимир Котков зарекомендував себе як відповідальний та сумлінний військовослужбовець. З почуттям патріотизму ставився до виконання покладених на нього завдань щодо захисту інтересів України.
Від початку збройної агресії російської федерації проти України молодший сержант Володимир Котков твердо вирішив захищати кордони України та проходити військову службу в районі активних бойових дій на Луганському та Донецькому напрямках.
З лютого 2023 року, у складі бойового підрозділу третього прикордонного загону Державної прикордонної служби України військовослужбовець, виконував бойові завдання з охорони та оборони м. Бахмут в Донецькій області.
5 лютого 2023 року захисники-прикордонники, виявивши ворожі групи піхоти, розпочали стрілецький бій. Противник підступно наступав під прикриттям своєї артилерії, з метою відтіснити українські підрозділи та зайняти взводні опорні пункти в районі населених пунктів Малоільїнівки та Бахмуту Донецької області. Під час ворожого масованого обстрілу позицій українських захисників з артилерії та мінометів, молодший сержант Володимир Котков отримав поранення несумісне з життям.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі молодшого сержанта Коткова Володимира Сергійовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Городова Марина
Я обрала саме Крупка Олександра Михайловича, бо його історія глибоко вразила мене та змусила замислитися над справжньою ціною свободи й миру. Він був людиною, яка могла жити звичайним спокійним життям, але свідомо вирішила стати на захист України, не вагаючись пожертвувати власним майбутнім заради інших. Його приклад показує, що героїзм не народжується у гучних словах, а проявляється у вчинках коли йдеться про найважливіше — життя співвітчизників і незалежність держави. Мене надихнула його мужність, бо в ній поєдналися водночас сила, стійкість і безмежна любов до Батьківщини. Саме завдяки таким людям ми сьогодні маємо шанс навчатися, мріяти та будувати своє майбутнє.
Обравши його, я хотіла вшанувати не просто конкретну людину, а й усіх героїв, котрі віддали життя, щоб ми могли жити під мирним небом. Для мене він став символом нескореності українців, адже навіть після смерті, пам’ять про нього продовжує жити в наших серцях. Я вірю, що розповідаючи про Крупка Олександра Михайловича, ми зберігаємо його ім’я живим і передаємо його героїзм наступним поколінням. Саме тому я зупинила свій вибір на ньому — герої, що нагадує: наша свобода тримається на жертовності та любові.
Крупко Олександр Миколайович
Народився 13 листопада 1984 року у м. Славута Хмельницької області.
Із 1990 по 1999 рік навчався у загальноосвітній школі №5 м. Славута. Далі, з 2000 по 2003 рік, здобував освіту у Полонському професійному училищі №35 за спеціальністю «Електромонтажник з освітлення та освітлювальних мереж». Після навчання Олександр Крупко проходив строкову службу в армії. 2006-2008 роки — працював на ремонтно-механічному заводі. А з 2008 по 2024 рік — на заводі «Будфарфор» та «Геберіт».
Олександр був люблячим сином, братом, батьком, підтримкою для своєї сім’ї. Він любив проводити час на природі, обожнював ліс та риболовлю.
У січні 2024 року Олександр Крупко був мобілізований до лав Збройних Сил України. Старший солдат Крупко Олександр службу проходив у складі 1-го прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина №9937) на посаді інспектора прикордонної служби третьої категорії — машиніста екскаватора інженерно-позиційної групи.
Під час здійснення заходів, необхідних для забезпечення оборони України 30 травня 2024 року в районі населеного пункту Нестерне Харківської області Олександр Крупко загинув.
Указом Президента України №648 від 30.09.24 року нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (посмертно). Рішенням Славутської міської ради від 28 червня 2024 року №1-37/2024 присвоєно звання «Почесний громадянин м. Славута» (посмертно).
Місце поховання: м. Славута, Хмельницька область.
Ніконішина Ольга
Щоб віддати належну шану та зберегти пам’ять про наших героїв, у нашій художній школі було започатковано проєкт «Слава Героям», у якому я брала участь і минулого року. Цьогоріч я створила портрет героя Лакея Сергія Володимировича — людини, яка жила Україною і загинула смертю героя на полі бою, не відступивши ні на крок. Його мужність, вірність і сила, що відображалися навіть в очах, вразили мене і надихнули взяти пензель та втілити його образ на полотні.
Роботу я розпочала з пошуків матеріалів та спогадів про нього, аби краще відчути його образ. Із цим мені допомагав мій учитель, який підтримував мене не лише на етапі підготовки, а й упродовж усього творчого процесу.
Лакей Сергій Володимирович
Підполковник третього прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса Державної прикордонної служби України.
Народився Сергій 19 червня 1987 року в місті Дунаївці, Хмельницької області. Ще з дитинства в Сергія був закладений інтерес до військової служби, адже батько був військовим. Сергій навчався в спеціалізованій ЗОШ І-ІІІ ступенів № 12 в місті Хмельницькому, а також у мовній гімназії Методова в Братиславі (Словаччина), був відповідальним, цілеспрямованим, займався спортом, відвідував заняття з дзюдо. За прикладом батька-військового, після закінчення загальноосвітньої школи, у 2005 році вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.
Після випуску пішов служити у лави ДПС України, брав участь в АТО / ООС на Донбасі. Після закінчення факультету підготовки керівних кадрів очолював підрозділи охорони кордону на найбільш складних напрямках.
На момент повномасштабного російського вторгнення в Україну майор Сергій Лакей служив у 3-му (Луганському) прикордонному загоні імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Обіймав посаду заступника начальника відділу організації прикордонного контролю штабу. Під час участі в бойових діях ніс прикордонну службу на Донеччині. 9 березня 2022 року після запеклого зіткнення з окупантами в бою біля села Терни Краматорського району Донецької області, з прикордонником було втрачено зв’язок. Понад рік рідні вважали його безвісти зниклим. Згодом тіло воїна було знайдене та ідентифіковане. Поховали офіцера 29 квітня 2023 року в рідних Дунаївцях на Хмельниччині.
Нагороджений Сергій Лакей відзнакою «За мужність в охороні державного кордону», медаллю «Захиснику Вітчизни» (2022) та орденом «За мужність» III ступеня (2023, посмертно).
Шевчук Софія
Я почала роботу над портретом із вибору фотографії, яка найбільше передавала образ поліцейського. Спершу уважно придивлялася до деталей, щоб передати риси обличчя якомога точніше. Під час малювання я зосередилася на силуеті поліцейського. Мене спонукало бажання вшанувати пам’ять людини, яка віддала своє життя заради України. Я відчувала велику відповідальність, адже портрет мав стати знаком пошани. У процесі роботи кожна лінія та відтінок набували для мене особливого значення. Я прагнула не лише зобразити зовнішність, а й передати повагу та вдячність. Цей портрет для мене — спосіб нагадати, що герої живуть у нашій пам’яті. Малюючи, я думала про всіх, хто зараз боронить країну. Я вірю, що мистецтво може допомогти зберегти пам’ять і надихати інших.
Махлай Ігор Анатолійович
Народився Махлай Ігор Анатолійович 1 серпня 1984 року у селі Голосків Хмельницького району. Після закінчення школи навчався у Голосківському професійно-технічному училищі № 43 за спеціальністю сільськогосподарська техніка.
На службу до органів внутрішніх справ Ігор Анатолійович прийшов у 2004 році. Його першим місцем роботи став спеціальний окремий батальйон судової міліції «Грифон» управління МВС у Хмельницькій області. У 2007 році він перейшов у спецпідрозділ особливого призначення. Половину свого життя він прослужив у органах внутрішніх справ, 15 – у роті особливого призначення. Це був чоловік із сталі. «20 років він системно ходив на тренування, гартував себе, відпрацьовував навички, був у відмінній фізичній формі. І це була його стихія життя. Для нього служба була його буттям. Навіть допомагаючи батькам по господарству, він кидав все і по першому дзвінку летів на роботу. У його колективі панувало рідкісне братство, кожен знав про іншого все і один одному допомагали, підставляли товариське плече.
Ігоря у колективі цінували, поважали за його відповідальність, професіоналізм, був побратимам зразком для наслідування. Воював ще із періоду АТО, куди їх направили після подій на Майдані. Пройшов Донецьк, Луганськ, розуміючи, що цим все не закінчиться.
Із перших днів повномасштабної війни разом з колегами з роти був відряджений до складу полку поліції спецпризначення «Сафарі». Брав участь у звільненні Ірпеня, Бучі, Гостомеля, воював разом з побратимами на Сумщині, Харківщині, Запоріжжі.
Старший сержант поліції Ігор Анатолійович Махлай – поліцейський взводу № 1 (швидкого реагування) роти поліції особливого призначення ГУНП у Хмельницькій області, загинув 22 травня 2022 року під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.
Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.
Указом Президента України № 891/2022 від 27 грудня Ігор Анатолійович Махлай нагороджений орденом “За мужність” III ступеня «За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові».
Ігорю Махлаю назавжди 38 …
У нього залишилися донька, батьки та дружина Вікторія.
Крива Евеліна
Війна, без сумніву — надзвичайно ганебне явище. Я відчула її наслідки на собі, і нікому не побажаю пережити те, що відбувається під час воєнних дій. Війна приносить біль, страх і втрати, які залишають глибокий слід у серці. Саме через цю нестерпну жорстокість моє ставлення до війни є категорично негативним.
Працюючи над картинами в художній школі, я зустрічала багато людей. Та одного дня мені сказали, що потрібно написати портрети поліцейських, які загинули. Мені стало цікаво, хто ж ці люди. Я вирішила переглянути їхні фотографії — і серед них обрала свого героя. У його погляді було стільки щирості, доброти й мужності, що я одразу зрозуміла — хочу його намалювати. В голові миттєво виникла композиція, і я швидко взялася до роботи.
Медвідь Валентин Андрійович
Майор поліції Медвідь Валентин Андрійович народився 20.10.1979. року в смт. Білогірʼя Хмельницької області. Ще змалечку він був душею компанії, ніколи не сидів на одному місці і завжди шукав цікаві пригоди, нудьгувати з ним було неможливо.
Навчався Валентин у Білогірському НВК І-ІІІ ступеня імені І.О. Ткачука. Після школи вирішив йти до Тернопільського педагогічного інституту. Надалі Валентин надихнувся вступити в Хмельницький інститут Міжрегіональної Академії управління персоналом.
Під час навчання Валентин познайомився зі своєю майбутньою дружиною Альоною яку зачарував своєю харизмою, та через кілька місяців запропонував одружитися. Спільними зусиллями вони створили міцний шлюб, в якому народились двоє чудових доньок.
Медвідь Валентин Андрійович з 2002 року став на захист життя, здоров’я, прав і свобод громадян України в підрозділі міліції, до призначення у військовий підрозділ для захисту своєї рідної землі працював начальником сектору превенції відділення поліції №2 Хмельницького РУП ГУНП в Хмельницької області.
З 03.12.2024 Валентин був переведений захищати землю Батьківщини в складі зведеного підрозділу при ГУНП в Сумській області зі складу ЗБ НПУ «Захід».
Загинув 21 січня 2025 року внаслідок ворожого обстрілу.
Петрук Наталія
Іноді портрет народжується не з фото, а з відчуття.
Саме так з’явився образ Віктора Мігаль, коли я вперше прочитала його історію. У ній — спокійна сила, впевненість людини, яка знає ціну життю і не боїться смерті. Він не просто командир — він наче тримає на собі віру своїх побратимів, стає опорою тоді, коли все навколо хитається.
Я обрала його, бо хотіла передати не героїзм як пафос, а героїзм як стан душі — тихий, внутрішній, щоденний. У його погляді я побачила не війну, а світло гідності, те, що не можна знищити жодною зброєю.
Портрет виконано у техніці левкас, сепія, акварель — щоб поєднати твердість і ніжність.
Я не малювала лише портрет людини — я малювала тиху впевненість України, що стоїть і боронить, незважаючи ні на що.
Мігаль Віктор Вячеславович
Віктор Мігаль народився 19 листопада 1973 року у місті Хмельницькому.
Закінчив Самаркандське вище військово-автомобільне командне училище та Хмельницький інститут прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького.
Майор Віктор Мігаль проходив військову службу в Державній прикордонній службі України з 10 серпня 1993 року по 23 серпня 2004 року.
З початком повномасштабного вторгнення Російської Федерації 24 лютого 2022 року добровільно мобілізувався до лав Держприкордонслужби.
З лютого по квітень 2022 року брав участь у бойових діях на території Київської області у складі зведеного загону НАДПСУ імені Богдана Хмельницького на найнебезпечніших ділянках фронту, де гідно давав збройну відсіч ворогу.
З жовтня 2022 року очолював прикордонну мінометну заставу прикордонної комендатури швидкого реагування №2 11-го прикордонного загону, де завдяки своєчасним, вмілим і грамотним діям успішно відбивав усі спроби атак противника.
У період із січня по лютий 2023 року виконував бойові завдання в районах населених пунктів Авдіївка, Красногорівка, Первомайське Донецької області у підпорядкуванні 110-ї окремої механізованої, 79-ї окремої десантно-штурмової та 59-ї окремої мотопіхотної бригад.
З лютого по квітень 2023 року особовий склад прикордонної застави вогневої підтримки під керівництвом майора Мігаля виконував бойові завдання в районі населеного пункту Побєда Донецької області.
Під час оборонних боїв противник постійно здійснював штурмові дії з метою захоплення позицій українських захисників, однак завдяки вмілому командуванню майора Мігаля та злагодженим діям особового складу всі атаки ворога були відбиті. Віктор постійно коригував вогонь української артилерії, унаслідок чого наступальний потенціал танків і піхоти противника було знищено.
З жовтня по грудень 2023 року майор Мігаль продовжував виконувати бойові завдання, спрямовані на забезпечення національної безпеки та оборони, відсіч і стримування збройної агресії Російської Федерації в районі населеного пункту Привілля Донецької області. Під час відбиття наступу ворога, утримуючи позиції під натиском противника, своїми вмілими діями зберіг життя підпорядкованого особового складу.
З серпня 2024 року продовжував виконувати бойові завдання на Вовчанському напрямку Харківської області. З честю та гідністю він виконував свій службовий і конституційний обов’язок — захищав суверенітет і територіальну цілісність України.
31 жовтня 2024 року майор Віктор В’ячеславович Мігаль, перебуваючи старшим загальновійськового резерву коменданта другої прикордонної комендатури швидкого реагування 11-го прикордонного загону, отримав команду на відбиття штурму позицій поблизу населеного пункту Вовчанські Хутори Чугуївського району Харківської області. Під час контактного бою група під його керівництвом вступила у зіткнення з противником. У ході бою Віктор отримав кульове поранення в голову, несумісне з життям.
Власним прикладом майор Мігаль надихав побратимів на рішучі дії у відбитті ворожих атак, підтримував високий морально-психологічний стан особового складу, формував почуття патріотизму та усвідомлення свого покликання — захисників рідної землі.
Віктору Мігалю назавжди 50 років…
У нього залишилися дружина, донька, мати та брат.
Шевчук Соломія
Почати роботу над портретом воїна було для мене великим викликом і одночасно особливою відповідальністю. Я довго думала, чи зможу передати ту силу і глибину характеру Олександра Мороза, які приховані в цій людині. Хотілося показати не лише зовнішню силу, а й внутрішню звитягу цього українського воїна. З кожним днем бажання створити щось значуще ставало все сильнішим. Водночас я зрозуміла, що цей портрет — це мій спосіб підтримати і віддати шану героям. Надихнувшись цим, я стала набагато впевненішою у своїх силах. Я почала більше вірити у власний талант і можливість через мистецтво впливати на людей. Кожен штрих тепер набував особливого значення в моїй роботі. І саме ця віра допомогла мені розпочати творити.
Мороз Олександр Олексійович
Начальник відділу оперативного планування штабу прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки п’ятнадцятого мобільного прикордонного загону, майор.
Олександр Мороз народився в селі Писарівка 23 листопада 1994 року. Після закінчення школи він твердо вирішив повʼязати свою долю з армією та вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького у місті Хмельницькому.
У 2019 році Сашко створив сімʼю, а у 2020 році у них із дружиною Тетяною народилася донечка.
01.09.2021-15.02.2023 — слухач курсу очного навчання факультету підготовки керівних кадрів Національної академії прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.
Надалі рішучий та сміливий, тоді ще капітан, Олександр став військовослужбовцем 15-го мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України. Став на захист рідної землі та разом зі своєю бригадою був на сході, а саме Харківському напрямку.
16 січня 2024 року Мороза Олександра Олексійовича було нагороджено нагрудним знаком «За мужність в охороні державного кордону». В березні 2024 року отримав звання майора. Загинув Олександр Мороз 7 серпня 2024 року.
Кучманюк Тетяна
Я обрала саме цього героя для створення портрета, тому що він має особливе значення для мене. Раніше я вже малювала інших воїнів, і кожен з них залишив свій слід у моїй творчості. Але Анатолій Погорільський виділяється серед інших завдяки своєму характеру та харизмі. Він поєднує в собі риси, які мені цікаво передати через малюнок. Його образ викликає сильні емоції, а це допомагає створити більш виразну картину. Також мені подобається, що його можна зобразити у різних настроях, і кожен раз він виглядатиме по-новому. Малюючи його, я можу експериментувати з тінями, кольорами та деталями. Для мене важливо не лише відтворити зовнішність, а й передати внутрішній світ героя. Цей портрет стане продовженням моїх попередніх робіт, але водночас матиме свою унікальність. Саме тому я вирішила обрати його.
Погорільський Анатолій Олександрович
Народився Анатолій у 1980 році в багатодітній родині в с. Кудинка Летичівського району на Хмельниччині. Тут, у подільському селі біля річки Південний Буг, пройшли його дитинство та юність. Батьки Олександр Володимирович та Галина Михайлівна виховували своїх синів у любові до родини та праці. Анатолій був старшим братом Олександру та Миколі. Хлопці завжди допомагали батькам у домашніх справах.
Після закінчення Новокостянтинівської середньої школи в 1997 році, Анатолій вступив у Новоушицький технікум механізації сільського господарства і здобув освіту механіка. У 2015-2016 роках, під час мобілізації, проходив службу в військах Національної гвардії, брав участь у захисті Вітчизни у зоні АТО на Сході України, мав статус учасника бойових дій.
Працював у місцевому товаристві, тривалий час механіком з автотранспорту на одній із СТО м. Хмельницького. Односельці та колеги пригадують, що Анатолій добре знався на техніці, міг швидко знайти несправність і відремонтувати її.
Із початком повномасштабного вторгнення, Анатолій Погорільський 13.03.2022 року був мобілізований і направлений в навчальний центр. Відтак проходив навчання у військовій частині прикордонників.
На жаль, 18.04.2024 року, інспектор прикордонної служби комендатури швидкого реагування вогневої підтримки Державної прикордонної служби України, солдат Погорільський Анатолій Олександрович, загинув при виконанні військового обов’язку.
Нікітюк Аліна
Найбільше мене надихнуло до створення портрета цього Героя — бажання вловити і зафіксувати образ справжнього лицарства XXI століття. Не казкового, а реального, того, що народжується з відповідальності, честі та любові.
У полковнику Олександрові Ровенчуку мене зачепили цілісність і гармонія. З його біографії видно не просто людину в погонах, а людину, яка зробила свідомий вибір ще в дитинстві і жила ним все життя. Це шлях воїна-професіонала, який знав свою справу. Він не «пішов на війну», а продовжив служити на найважчій ділянці, коли настала потреба. Ця послідовність і відданість обраному шляху вражає.
Поєднання неможливого. Він був одночасно бездоганним офіцером і душею компанії. Суворий командир під Бахмутом і Часів Яром, і добрий, чуйний друг з щирою посмішкою. Зазвичай ці якості знаходяться на різних полюсах, а в ньому вони існували разом, роблячи його ідеальним лідером: сильним, але людяним, принциповим, але справедливим. Мені хотілося передати в погляді цю глибину: проникливість полковника і доброту людини.
Я намалювала його, щоб віддати належне пам’яті Воїна, але ще більше — щоб зупинити в часі образ справжньої Людини. Герої виглядають саме так: з великим добрим серцем, ясними очима і вірою у перемогу.
Ровенчук Олександр Вікторович
Полковник Ровенчук Олександр Вікторович (позивний «Rover») народився 03.07.1985 року.
У 13 років вступив до лав військового ліцею імені Івана Богуна. Згодом продовжив навчання у ДПАУ у м. Хмельницький, далі університет УМВС. Понад 20 років проходив військову службу в прикордонному відомстві.
На початку війни одразу приєднався до лав бойового підрозділу Держприкордонслужби. Сумлінно ніс службу на одних з найгарячіших ділянках активних бойових дій: Бахмут, Часів Яр, Вовчанський напрямок. Справжній офіцер, людина честі та слова, люблячий чоловік, чудовий батько, син та брат.
Олександром Вікторовичем захоплювалися підлеглі, поважали побратими, шанувало керівництво. Бойовий офіцер ставився до кожного з повагою, незалежно від посади та звання. Завжди вірив у світле майбутнє країни і своїми діями до останньої хвилини життя робив усе можливе для цього.
Добрий, справедливий, чуйний, світлий, душа компанії, завжди і в будь-який час готовий допомогти. Сірі очі, проникливий погляд, щира посмішка, та велике добре серце.
Бездоганний на службі та в житті. Саме такий світлий образ назавжди в наших серцях.
Загинув офіцер 05.05.2024 року поблизу с. Білий Колодязь (Вовчанський напрямок), Чугуївського району, Харківська область.
Пасічник Ангеліна
Проєкт «Слава Героям!» для мене не просто мистецька серія портретів. Це внутрішній поклик і водночас особлива місія: оживити у фарбах пам’ять про тих, хто віддав найдорожче — своє життя за свободу і незалежність України. Кожен із цих Героїв не лише обличчя, що збереглося на світлині — це цілий Всесвіт, їхні мрії, плани, відданість і величезна любов до Батьківщини.
У кожному погляді й кожній усмішці, які я намагаюся передати на полотні, відчувається щось більше, ніж просто риси людини. Це символ незламності, мужності та доброї, світлої сили, яку вони дарували близьким і яку тепер залишили нам усім. Для мене велика честь бути причетною до цієї ідеї, донести якомога ширшому колу людей тепло душ Героїв, які, не вагаючись, стали на захист України від російського агресора.
Іноді, вдивляючись у фото воїнів, я ловлю себе на думці, що мимоволі копіюю ті рубці, які залишила війна не лише на їхніх тілах, а й у душах. Ці рани говорять про біль, про випробування, але водночас і про незламну силу духу. Так хочеться зробити так, аби на моїх картинах цих шрамів ставало менше, аби в фарбах залишалося більше світла, тепла й тієї любові, заради якої вони жили. Але я розумію, ті рубці це не просто сліди — це пам’ять, яку ми мусимо берегти завжди.
Пишучи портрети, я відчуваю ніби тихий діалог із Героями. Я думаю про їхні родини, про матерів, які чекали додому, про дітей, що виростуть з думкою, що їхній тато — справжній герой. Я думаю про те, що мистецтво може стати містком між минулим і майбутнім, допомогти нам усвідомити, що ці люди живі доти, доки ми пам’ятаємо їхні обличчя, історії та подвиг.
Мій проєкт — це спосіб подякувати, схилити голову перед їхньою жертвою та залишити в серцях прийдешніх поколінь сліди світла й сили. Адже Герої — це ті, хто тримають наше небо, навіть коли їх уже немає поряд. І ми зобов’язані передати цю пам’ять далі, щоб ніколи не допустити забуття.
Слава Україні! Слава Героям! Вічна пам’ять їхнім серцям, що билися за Україну.
Рокоман Андрій Васильович
Народився 10 червня 1995 року в селі Вишнопіль Старокостянтинівського району Хмельницької області. У 2010 році закінчив Вишнопільську загальноосвітню школу І-ІІ ступенів. Батьки дуже любили і пишалися своїм сином, старалися виховати добрим, вчили його любові та поваги до людей. Андрій виріс слухняним, веселим та спокійним.
Потім твердо вирішив — стане військовим. З 2014 по 2015 рік навчався в Оршанецькому навчальному центрі Державної прикордонної служби України. З 2015 по 2019 рік проходив навчання в Національній академії прикордонної служби України. З 2021 року служив в Житомирському прикордонному загоні заступником начальника третьої прикордонної комендатури швидкого реагування.
Під час повномасштабного вторгнення, капітан прикордонної служби Андрій Рокома, не вагаючись став на захист рідної країни, виконуючи бойові завдання практично «на нулі». Із своїми побратимами підривали мости, танки, брали в полон ворогів і захоплювали зброю окупантів, якою потім знищували їх. Герой-прикордонник знищив вертоліт рашистів. За цей подвиг його було нагороджено медаллю «За військову службу України» Президентом України.
Вигнавши ворога з-під Києва, третя прикордонна комендатура швидкого реагування була направлена в Луганську область. Капітан з позивним «Рокі» продовжив захищати країну на Сході «на нулі».
Побратими кажуть, він жив свободою та волею України, був досвідченим командиром, якого поважали всі. На бойове завдання 2 липня 2023 року, біля окупованого села Ковалівка Луганської області, він вирішив самостійно очолити групу військових. Коли «Рокі» побачив дрони, то скомандував, щоб усі сховалися в закинутий бліндаж. Він останній зайшов туди. Місця вже не було, тому командир прийняв весь вогонь на себе, внаслідок чого загинув.
Указом Президента України капітана Андрія Рокомана було відзначено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Римар Надія
Я беру участь у проєкті «Слава Героям!», тому що хочу через свій малюнок висловити вдячність нашим захисникам. Коли малюю портрет героя, відчуваю велику відповідальність — перед його родиною, перед усіма, хто сьогодні боронить Україну.
Для мене важливо, щоб ці портрети нагадували людям: свобода має свою ціну, і ми живемо завдяки тим, хто не побоявся стати на захист країни.
Малюючи, я вчуся не лише мистецтва, а й співпереживання, пам’яті та любові до свого народу.
Я вірю, що наші роботи допоможуть зберегти імена Героїв у серцях людей і стануть символом вдячності всього покоління молоді, яке зростає під мирним небом, подарованим ними.
Рупташ Олександр Петрович
Народився 30 червня 1993 року в селі Сивки Білогірського району Хмельницької області. Навчався в Сивківській школі. Після закінчення школи в 2008 році вступив до Плужненського професійного аграрного ліцею за спеціальністю «Лаборант хіміко-бактеріологічного аналізу»
Після закінчення ліцею в 2011 році Олександр повернувся у рідне село, потім поїхав працювати до Польщі.
Як справжній патріот своєї країни, у 2015-2016 роках брав активну участь в антитерористичній операції, звільняв Краматорськ, Артемівськ, Мар’янку.
З перших днів повномасштабного вторгнення російської агресії в Україну одразу повернувся з Польщі, вирішив захищати Батьківщину. Вступив до лав прикордонників. Він гідно виконував свої обов’язки, був сильним і відважним брав участь у визволені Київщини. Мужньо боронив Херсон, місто Баштанка Миколаївської області.
У червні 2023 року відзначив своє тридцятиріччя, вік, коли все життя ще попереду, проте у війни свої плани на кожного.
В липні 2023 одружився.
13 лютого 2023 року перевівся у 15-ий мобільний загін, гвардія наступу «Сталевий кордон».
Свій громадянський обов’язок захисник виконував на Луганщині, де разом з побратимами, перебуваючи у самому пеклі війни, мужньо і відважно захищав Українську землю від російського ворога.
Під час одного з бойових зіткнень поблизу населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області, наш Герой отримав важкі поранення внаслідок яких 27 вересня 2023 помер у лікарні.
В Олександра залишились батьки, брат, дружина і донечка, яку він, на жаль, не побачив. Донечку він хотів і чекав, вона дуже схожа на свого татуся.
Саша завжди говорив, що «хто як не він, йому має бути не соромно перед своєю донечкою».
Олександра Рупташа нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) за особисту відвагу і самовідданість.
Заїка Владислава
Художником хотіла бути ще з дитинства, вміла малювати та й мала багато натхнення. Мабуть, перейнялось від батька, він теж малював. В дитинстві любила дивитися на його малюнки, але найбільше запам’ятався один… Корабель. Як тоді пам’ятаю: маленький чорний блокнотик, жовтий листочок, а на ньому олівчиком зображений корабель, неймовірна краса.
А зараз я вдосконалюю свої навички, намагаюсь намалювати щось нове, і цей портрет не виключення.
Спочатку було страшно братись за нього. Різні думки пролітали в моїй голові, але все ж таки, зрозуміла, що треба спробувати. Коли я його побачила… Мене зачепила його посмішка. Вона така щира і добра, та й сам він такий. Захотілось виконати малюнок якнайкраще. Кожний мазок був особливий, з пошаною. Відчувається його настрій, позитивний такий і спокійний…
Коли я працювала над портретом, мені здавалося, що я ніби спілкуюся з ним. Хотілося вкласти в кожну лінію частинку тепла і вдячності. Я думала про те, що цей герой віддав своє життя за нашу країну, і тому моє завдання — не просто намалювати риси обличчя, а зберегти світлу пам’ять про нього. Хотілося передати не лише зовнішність, а й ту силу духу, доброту та щирість, які він залишив після себе. Цей портрет — моя маленька подяка й спосіб вшанувати його подвиг, аби його посмішка й далі жила в серцях людей.
Савіцький Максим Миколайович
Народився 3.07.2003 року в м. Старокостянтинів Хмельницької обл. У 2009 році пішов у перший клас до Старокостянтинівської загальноосвітньої школи №7, а згодом, після її закінчення, вступив до Старокостянтинівського аграрно-промислового ліцею за спеціальністю «Кухар». Після закінчення навчання працював на заводі в олійні, а також у полі на комбайні, займаючись збиранням соняшнику, кукурудзи, пшениці та інших культур. В листопаді 2021 року був призваний на військову службу. Згодом підписав контракт.
Під час повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання у складі зведеного підрозділу прикордонної служби.
Загинув 22 жовтня 2023 року внаслідок поранення під час бойових дій біля населеного пункту Петропавлівка Куп’янського району Харківської області.
Похований у місті Старокостянтинів Хмельницької області.
Вічна пам’ять та слава Героям, які загинули за незалежність України!
Хомюк Ганна
Мистецтво завжди було частиною мого життя. Ще з раннього дитинства, я знала, що пензлик, фарба, олівці і папір будуть моїми друзями завжди. Завжди можна зобразити емоції так, як ти їх відчуваєш. Кожен малюнок це щось особливе в моєму серці.
Колись я навіть не задумувалася про те, щоб піти навчатися в художню школу. Спочатку я хотіла піти в музичну, але не вийшло.
«Хочеш ходити в художню школу?», — запитала мене якось мама, коли я робила уроки. Спочатку я мовчала, не знаючи що відповісти, але коли під рукою лежав альбом всі сумніви зникли.
Так, спочатку було страшно, навіть дуже. «Якщо це не моє?», «Якщо я не зможу нічого зробити?», «А чи правильно я зробила, що пішла?». Але коли я побачила клас та вчительку то зрозуміла, що всі ці думки — це просто порожні побоювання. Я дуже вдячна своїм друзям, батькам і вчительці, які мене підтримали і підштовхнули на цей вчинок.
Самковський Юрій Ігорович
Народився 6 травня 1989 року в селі Романіни на Славутчині. Згодом родина перебралася до Нетішина. Закінчивши 9 клас вступив до Острозького військового ліцею. Згодом опанував фах юриста в Острозькій академії.
Після строкової військової служби працював у поліції в Острозі та в Славуті. До війни 9 років був далекобійником за кордоном. Але в перші дні повномасштабного вторгнення повернувся захищати Україну. Старший солдат Юрій Самковський один із тих, хто добровільно став на захист України в березні 2022 року. Спершу вступив до лав місцевої тероборони, а через два тижні пішов до лав Державної прикордонної служби добровольцем.
У складі зведеного прикордонного загону Юрій виконував бойові завдання на Київщині, Житомирщині та Сумщині. Згодом його підрозділ передислокували на Донеччину — один з найгарячіших напрямків війни. Там, у районах Серебрянки та Іванівського, воїни щодня відбивали штурми противника, витримували артилерійські обстріли та авіаудари.
«Відповідальний, відданий, ініціативний. Юрій багато робив, щоб наближати нашу перемогу. Завжди позитивний. Зі цією втратою не змиритися ніколи!», — згадують про нього побратими.
2 вересня 2023 року, під час виконання бойового завдання поблизу Іванівського Бахмутського району, позицію прикордонників атакував ворожий дрон-камікадзе. Унаслідок вибуху Юрій Самковський отримав поранення несумісні з життям.
За мужність і самовідданість виявлені у захисті державного суверенітету, Указом Президента України він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Після себе Герой залишив дружину та трьох дітей. Молодшого сина, який народився вже після його загибелі, родина назвала на честь батька Юрієм.
Савчук Леся
Суворий, дисциплінований, відповідальний, добрий, працелюбний, освічений, організований і сильний духом. Так пишуть про Олександра Олександровича Сербієнка. Люблячий батько та чоловік, просто хороша людина. Я мала честь відтворити його образ на полотні як Героя війни, як людину, що захищала територіальну цілісність України, була вірна військовій присязі, яка не побоялася і стала захищати свою сімʼю, свою країну, кожного з нас до останнього.
Я обрала саме Олександра Сербієнка, бо його історія це не лише про війну, а й про людяність. У ньому поєдналося воїнське завзяття і прості людські цінності: любов до сім’ї, працелюбність, доброта. Моя робота це спосіб подякувати йому. Тож я вдячна, що він дав можливість кожному з нас далі навчатися, далі працювати триматися на ногах і проживати це життя під синьо-жовтим прапором. Ця картина — це спосіб зберегти пам’ять і показати, що ми носимо її в серці, вдячні та ніколи не забудемо.
Сербієнко Олександр Олександрович
Народився 3 грудня 1978 року в селі Вишневе Старобільського району Луганської області. Після закінчення Бараниківської школи навчався у Старобільському ПТУ №116, а потім в ПТУ №93, здобув освіту механізатора, електрогазозварника. У 2019 році вступив до Національної академії прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Почав служити за контрактом у прикордонній службі з 11 листопада 2002 року і служив до загибелі 20 травня 2022 року.
Олександру подобалася його служба, був дисциплінований, відповідальний, завжди піклувався за своїх побратимів. Як батько трьох синів був зразком для них: добрий, працелюбний, освічений, організований і сильний духом. Свою любов до прикордонної служби передав старшому сину Владиславу. Після закінчення ліцею у Кремінні він вступив разом з батьком у 2019 році в Державну прикордонну академію імені Богдана Хмельницького обравши спеціальність «Безпека державного кордону» і закінчив її у 2023 році, служить на Білоруському кордоні. Владислав закінчив навчання, але батько не встиг…
Разом з дружиною Ольгою вони прожили прекрасних 22 роки. Було в Олександра і хобі, риболовля, полювання і останні роки почав займатися бджільництвом. З початком повномасштабної війни Олександр не вагаючись пішов захищати Батьківщину, а родині довелось переїхати до Хмельницького, де на той момент навчався старший син Владислав.
Олександр Олександрович Сербієнко — майстер-сержант Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса 20 травня 2022 року. під час обстрілу окупантами Лиману отримав травми несумісні з життям.
Указом Президента України №540/2022 від 28 липня Олександр Олександрович Сербієнко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади».
Поліщук Євгенія
Я нещодавно почала навчатися в Старокостянтинівській дитячій художній школі. Мій клас знаходиться в іншій частині школи. Одного разу я глянула у вікна іншого кабінету, а там такі ж діти як я пишуть портрети воїнів. І мене щось покликало туди. Спочатку я думала, що воїни всі живі, такі життєрадісні.
Я дивилася, і ще не здогадувалась, що згодом також буду писати портрет воїна, свого Героя.
Бажання здійснюються. Через пів року вже опинилась у тому бажаному класі. Я дуже старалась. Мабуть, підтягнула свій рівень, бо хоч і була у восьмому класі загальноосвітньої школи, мені доручили писати портрет Героя.
Думаю, якби Дмитро Сметана міг побачити свій портрет на власні очі… Молюся за Вас і за всіх Героїв.
Сметана Дмитро Васильович
Український військовий, лейтенант ДПСУ, заступник командира відділення інспекторів прикордонної служби 79-го прикордонного загону.
Народився у селі Смотрич на Хмельниччині. Навчався в Кам’янець-Подільському ліцеї № 3 та у фаховому коледжі будівництва, архітектури та дизайну, також продовжував навчання в Одесі.
У серпні 2022 року став до лав оборони, проходив службу у 79-му прикордонному загоні Державної прикордонної служби України. У листопаді 2023 року був переведений на Херсонський напрямок, де виконував обов’язки заступника командира з роботи з особовим складом.
19 березня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання в районі села Садове Херсонської області внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Йому було 26 років. Похований у рідному Смотричі.
Посмертно удостоєний звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського». На його честь у Кам’янці-Подільському відкрито меморіальну дошку.
Проказюк Іванна
В дитинстві я відвідувала багато гуртків, але в жодному не змогла знайти себе та отримати задоволення від своєї праці. Завжди відчувала потяг до творчості. Згодом вирішила спробувати себе в мистецтві, тому пішла в художню школу. Я наполеглива, тож малювання для мене — це спосіб втілювати ідеї, отримувати задоволення від своїх робіт та відкривати нові можливості.
Микола Стецюк мені одразу запам’ятався. Такий він відкритий і щирий, з примруженими від яскравого сонця очима серед квіткового поля.
Микола є прикладом відданості, та любові до Батьківщини. Його історія нагадує, якою дорогою ціною ми виборюємо мир.
Стецюк Микола Володимирович
Стецюк Микола Володимирович народився 22.05.1999 року в селі Гориця, навчався в Горицькому НВК та здобув повну загальну середню освіту першого та другого ступеню. Після закінчення школи вступив на спеціальність «Слюсар» з ремонту машин в Києві, закінчивши навчання влаштувався на роботу в комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень в місті Київ.
30 травня 2019 року був призваний на проходження військової строкової служби в прикордонних військах в місті Могилянськ-Подільський в/ч №9930 та звільнився 27.10.2020 року. Після служби в 2020 році пішов працювати на підприємство «Церсаніт» в ливарний цех, пропрацювавши рік звільнився з роботи та поїхав за кордон в січні 2022 року. Після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року повернувся та вступив на військову службу, цього ж року поїхав на схід в Слов’янськ де отримав посвідчення учасника бойових дій,
В 2023 році поїхав на навчання в Британію, повернувшись поїхав на схід до Бахмуту, де отримав контузію. 19 лютого 2024 року поїхав до Франції на навчання де пройшов підвищений курс піхоти та повернувся 14 березня 2024 року. Згодом був відряджений на ще одне навчання з протидії ворожих безпілотних апаратів, де отримав звання інспектора прикордонної служби першої категорії, оператора (з протидії БПС) відділення повітряної розвідки та протидії безпілотним повітряним суднам першого відділу прикордонної служби (тип С) четвертої прикордонної комендатури швидкого реагування першого загону Державної прикордонної служби України.
Після навчання був направлений в Харківську обл. Населений пункт Кругле де 04.05.2024 року отримав поранення несумісне з життям
Гоменюк Маргарита
Я обрала саме Сергія Томашевського як героя для свого першого надзвичайно відповідального проєкту. Хочеться передати за допомогою портрету всю велич його духу людини-захисника, що став непохитно проти злого кровожерливого ворога. Його історія є прикладом справжньої мужності та відданості Україні, хоча у кожного героя своя оригінальна життєва доріжка. Мене вразили його світлини, на яких завжди відкриті очі і легенька посмішка. Вона присутня навіть там, де видно натруджені війною плечі, обвітрені, загартовані сонцем і дощами руки, і втому, навіть в одностроях.
Я обрала саме цього героя, бо його життя і загибель нагадують нам, якою ціною здобувається незалежність. Приклад Сергія надихає мене цінувати свободу і пам’ятати про тих, хто віддав за неї життя та поділитися моїми почуттями з іншими. Принаймні, так я нині бачу свою місію і участь у війні.
Томашевський Сергій Олександрович
Народився 02.07.1991 року народження у мальовничому селі Слобідка- Шелехівська. Єдина дитина в сімʼї.
Після школи поступив у «Мореходку» в місті Херсон. 5 років навчався, а після випуску пішов працювати за спеціальністю «Старший механік ІІІ розряду». Ходив у довгі рейси в Атлантичному океані на рибацькому судні. Одружений і має двох синів. Старший Станіслав і молодший Ілля. Які, на превеликий жаль, мають одну мрію: вирости і піти служити як тато. Прожив з дружиною у шлюбі 15 років.
Коли почалась повномасштабна війна перебував в Україні і зі словами: «Треба йти боронити Україну, щоб діти могли спокійно жити, я не буду ховатись, я люблю свою країну», добровільно вступив до лав ДПСУ. Пройшовши навчання пішов у 15-ий мобільно-прикордонний загін старшим солдатом і водієм швидкого реагування та вогневої підтримки.
Був надзвичайно добрим, мужнім, завжди позитивним, як міг підтримував побратимів, дуже любив тварин, привіз дві собаки і кота, за можливості, забрав би усіх.
Загинув виконуючи бойове завдання в Харківській області Чугуївського району в населеному пункті Огірцеве 05.04.2024 року
Бровченко Дарина
Коли я знову вирішила взятися за написання портрету воїна, переглядаючи фото мої очі зустрілися з поглядом, що одразу ніби доторкнувся до мого серця. Побачивши такого молодого, але такого відважного і героїчного хлопця, я одразу зрозуміла, що маю написати саме його портрет.
Адже замість того, щоб проживати свою молодість, він проявив мужність та одним з перших виявив бажання проходити службу в бригаді гвардії наступу «Сталевий кордон».
Але, на превеликий жаль, 26 червня 2023 року бойове завдання Віктора Трайнича стало останнім. Він віддав своє життя за нас, за нашу рідну Україну, за своїх побратимів. Життя яких вдалося зберегти саме завдяки його вчасній команді.
Внаслідок отримання поранень несумісних з життям, старшому лейтенанту Віктору Трайничу назавжди 20.
Трайнич Віктор Олександрович
Народився 29 жовтня 2002 року на Хмельниччині. Проживав в смт. Меджибіж. Навчався в Меджибізькому ліцеї, а після закінчення навчання вступив до Національної академії Державної прикордонної служби. Старший лейтенант Віктор Трайнич у 2023 році закінчив Національну академію ДПСУ імені Богдана Хмельницького. Згодом один з перших виявив бажання служити в новоствореному 15-му мобільному прикордонному загоні.
Після відповідної бойової, медичної, тактичної підготовки 21 червня 2023 року, в складі другої прикордонної комендатури швидкого реагування, Віктор Трайнич вибув у службове відрядження на східний кордон в район безпосереднього вогневого зіткнення, де під час виконання бойових завдань в зоні ведення бойових дій в районі міста Краматорськ Донецької області проявив мужність та героїзм.
Старший лейтенант Віктор Трайнич виявив бажання першим, разом зі своїм підрозділом, вийти на виконання бойових завдань та змінити на позиціях підрозділи Збройних Сил України.
26 червня 2023 року о 06:30 під час переміщення на позицію спостережного поста «Трикутник» (Часів Яр, Донецька область), для здійснення ротаційних заходів підрозділів 34-го батальйону Збройних Сил України, в районі населеного пункту Богданівка противником було здійснено масований обстріл з реактивної системи залпового вогню та мінометів. Внаслідок вибуху ворожого боєприпасу, старший лейтенант Трайнич Віктор Олександрович отримав численні осколкові поранення несумісні з життям та загинув.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого лейтенанта Трайнича Віктора Олександровича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Маркевич Софія
Мене звати Софія і я одна з учнів Старокостянтинівської художньої школи. Тут навчаюсь вже 4 роки, і за цей час не мало навчилася й побачила. Особливо мене надихнуло те, що інші учні малювали наших захисників — Героїв. Тож цього року я вирішила, що маю теж це зробити, бо хочу, щоб їх пам’ятали і знали як справжніх супергероїв.
Коли я почала, то дуже хвилювалась і затягувала. Але на початку літа зрозуміла яка на мені відповідальність, і почала малювати майже щодня. Кожного разу, коли я дивилася на його фото, мені було боляче від усвідомлення, що воїна більше немає. Навіть плакати хотілося. Тож навіть попри великий біль я не зупинялася і продовжувала, досягаючи мети.
А зараз я дивлюся вже на готовий портрет, аж сльози навертаються. Я хочу побажати щоб всі йшли до своєї мети, навіть якщо здається що ви не зможете.
Хабуда Віктор Миколайович
Народився 17 травня 1969 року в селі Кульчини Красилівського району на Хмельниччині. Навчався в Кульчинівській середній школі. Потім була строкова служба в армії. Навчався у Хмельницькому профтехучилищі, здобув професію будівельника. Будівництво стало улюбленою справою всього життя.
20 березня 2023 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Став інспектором прикордонної служби третьої категорії, номер обслуги зенітної групи першого зенітно-ракетного відділення прикордонної зенітно-ракетної застави третьої прикордонної комендатури швидкого реагування в/ч 9938. Виконував бойові завдання на Луганщині та Донеччині.
17 травня 2024 року мало б виповнитися 55 років. Але 15 травня, біля населеного пункту Серебрянка на Донеччині, під час виконання бойового завдання Віктор Миколайович загинув. Позивний «Хабіб».
Похований в селі Кульчини Красилівської громади.
У Віктора залишилися дружина, син, чотири брати.
Марковська Марія
Я хочу взяти участь у проєкті «Слава Героям!», тому що вважаю важливим зберігати пам’ять про наших захисників не лише у словах, а й у мистецтві. Кожен портрет для мене — це не просто зображення, а історія людини, яка віддала своє життя за Україну, за те, щоб ми могли жити, вчитися, творити.
Малюючи портрети Героїв, я хочу передати не лише їхню зовнішність, а й силу духу, мужність і любов до Батьківщини. Для мене це спосіб подякувати тим, хто зробив найбільшу жертву — своє життя.
Участь у цьому проєкті допоможе мені як молодому художнику навчитися бачити глибше, розуміти емоції та відповідальність митця перед суспільством. Я вірю, що через мистецтво можна торкнутися серця кожного й нагадати людям, що наші Герої живі, доки про них пам’ятають.
Шарабай Андрій Олександрович
Народився 6 грудня 1997 року в селі Михалківці (Хмельницкий р-н, Хмельницька обл.), проживав в селі Монастирок (Хмельницький р-н, Хмельницька обл.) де у 2013 році закінчив Монастироцьку загальноосвітню школу I-II ступенів. У 2016 році вступив до Хмельницького професійного ліцею де здобув базову середню освіту за фахом «Слюсар з експлуатації та ремонту газового устаткування; електрогазозварник».
З 2017 проходив строкову військову службу в сухопутних військах . Був відповідальним, трудолюбивий, добрим та чесним. З 30.11.2023 року по 31.07.2024 рік проходив військову службу в ДПСУ. Солдат Шарабай Андрій Олександрович — інспектор прикордонної служби другої категорії, начальник (оператор) другої групи переносних зенітно-ракетних комплексів третього зенітно-ракетного відділу другої прикордонної зенітно-ракетної застави відділу прикордонної служби зенітно-ракетних засобів з прикордонного загону імені героя України полковника Євгенія Пікуса Державною прикордонною службою України.
Загинув виконуючи бойові завдання в районі населеного пункту Григорівка Бахмутського району Донецької обл., внаслідок скиду противником вибухового пристрою з БПЛА на вогневу позицію.
Крива Евеліна
Я мрію, щоб у моїй країні нарешті запанував мир. Хочу, щоб діти більше ніколи не бачили, як руйнуються їхні домівки та гинуть рідні. Мені боляче бачити сльози замість дитячих усмішок. Я мрію жити у вільній, чистій, щасливій Україні. Нехай у нашій країні завжди буде спокій і радість, а не звук сирен і вибухів.
Готуючись до нової виставки, я довго не могла обрати героя для свого полотна — ніхто мене по-справжньому не зацікавив. Та переглядаючи фотографії прикордонників і читаючи їхні біографії, я натрапила на історію Юрія Юрчика. Його сміливість, рішучість і героїзм глибоко мене вразили та надихнули написати його портрет. Він був справжнім героєм, командиром, який ніколи не ставив себе вище за інших. Навпаки: допомагав, підказував і спрямовував у правильному напрямку. Такі люди заслуговують на те, щоб жити в нашій пам’яті, тому я захотіла увічнити його образ на полотні.
Юрчик Юрій Олександрович
Народився і зростав у Старокостянтинові в сім’ї військового в останні роки існування СРСР, але пішов до школи(теперішньої гімназії) уже в незалежній Україні. Юрій з дитинства проявляв кмітливість і спритність, хист до навчання, любив природу, і мріяв у майбутньому бути військовим як тато і жити на природі, як бабуся (зрештою він свого досяг). Підлітком Юра займався спортом, щоразу, коли він йшов до школи і проходив повз перекладину, Юрко обов’язково на ньому підтягувався. Напевно ще тоді почав готуватися до вступу у військову академію. Це був компанійський хлопець, який щиро допомагав друзям і стояв на своїх принципах.
Дуркувати теж умів і любив, як без цього. Мав молодшого брата, над яким жартував і виховував. Ще підлітком Юрій полюбив риболовлю і носив цю любов все життя. Тоді ж він зустрів своє кохання свою майбутню дружину і маму його донечки. Після школи Юрій навчався в Національній Академії Державної Прикордонної Служби України. Під час проходження навчання він показував одні з найкращих результатів з фізичної підготовки і не тільки. Після навчання доля розпорядилась служити на північному кордоні в Сумській області. Потім Херсонщина, Бориспіль, Мукачево, Київ, де Юра служив в головній адміністрації Прикордонної Служби, але йому була не до душі робота в кабінеті. Юра колись мріяв бути десантником і тому при першій нагоді перевівся в спецпідрозділ «ДОЗОР». Останні роки свого життя Юра прожив живучи цим підрозділом! Він ретельно і з ентузіазмом організовував роботу підрозділу на посаді керівника штабу. Щоб тримати себе в потрібній формі, він о п’ятій ранку виходив на двадцятикілометрову пробіжку, навіть взимку.
Коли Юра був у відпустці, він приїздив додому до батьків, в Старокостянтинів. І тоді його пробіжка складалася з того, щоб оббігти місто по колу. Ще з самого початку російської військової агресії в Донецькій і Луганській областях, Юрій був учасником бойових дій, адже був відряджений туди для захисту прикордонного пункту. Про ці події знятий фільм «Мирний 21».
Останнім відрядженням полковника Юрчика стала поїздка до Соледару в середині грудня 2022 року. Саме там тривали найзапекліші бої, сили сторін були нерівні, перед виходом наших підрозділів з Соледару від міста майже нічого не залишилося. Ворог бив шквалом артилерії по наших позиціях, а потім закидував їх піхотою. 8 січня 2023 року під час проведення евакуації поранених суміжного підрозділу, відбувся черговий мінометний обстріл, внаслідок чого Юра отримав поранення несумісні з життям. 25 лютого 2023 року отримав звання «Герой України» з орденом «Золота Зірка» (посмертно).
